9. Егоїстична сволота

Ну і що ви подумали про мене? Що я егоїстична сволота? Та ну…можливо трохи. Я прийшов визволити Губкіну з проблем, які сам же їй і створив. Виходить — сволота. І зараз, дивлячись в заплакані очі навпроти, мені чомусь було паршивенько на душі…Ну але не настільки, щоб аж так.

— Ну і чудово, Губкіна. А тепер витирай шмарклі… і гайда на каву. Ти хоч раз пробувала смакувати каву вранці без поспіху? Просто ти і кава…ну і я.

Сказав це і легко всміхнувся. Ненав’язливо і привітно. Вона теж відповіла посмішкою. Щоправда, такою скупою. Але нічого — до кінця дня настрій покращиться. За Лізкин не певен, але мій так точно.

— Хочеш, щоб я одягла сукню?

Ого. Очевидний прогрес.

— Сукню?

— Ну так. Ти минулого разу сказав про якийсь дрескод. Подумала, що це буде тобі замість подяки…

Я мало не всміхнувся ширше, ніж варто було.

— Одягайся як хочеш, Ліз. Тобі все личить.

Я сам не очікував, що скажу це вголос. Це мало залишитися в голові. Але раз уже вирвалося — то нехай. Посмішка, яку я отримав у відповідь, того вартувала.

За пів години ми вже сиділи в якомусь кафе. Не бував тут раніше, але чув, що круасани тут божественні. Ще в школі помічав, що Лізі смакує здоба. Було кумедно спостерігати, як вона сідала на підвіконня, спускала ноги й активно ними бовтала. В одній руці — кружка чаю, в іншій — булочка з вишнею, щедро присипана цукром. Вона завжди прикривала очі перед тим, як відкусити перший шматок. Її обличчя — суцільна насолода. Я міг цілу перерву нишком підглядати за цим її ритуалом.

— Тут красиво…і пахне так смачно…

Видає Ліза і знову прикриває очі — як тоді, у школі. Від цього всередині розливається якесь дивне тепло.

— Будеш круасан з кавою чи чай?

— А давай круасан з чаєм. Я прям школу згадала…

Радий це чути. Мені теж хочеться, щоб вона повернулася в той безтурботний час. Коли Губкіна виглядала щасливою. Коли жила тією булочкою з чаєм. Коли її сміх лунав на кожній перерві.

— З яким смаком хочеш?

— Я б з вишнею. І щоб зверху цукром посипано, — відповідає Лізка, збираючи пальці в пучки і зображаючи посипку.

Я піднімаюся і йду до стійки. Круасан з вишнею є, але без цукру. Прошу посипати — кажуть, не триматиметься. Пропонують змастити сиропом. За дві хвилини замовлення вже на столі. Я бачу, як вона бере круасан і блаженно заплющує очі перед першим укусом. Що ж…Крабс - ти крутий! 

— Так смачно, Кольчинський. Дякую, — облизується Ліза, коли я повертаюся до столика.

— Будь ласка, Губкіна.

— Слухай, а ти точно можеш заплатити за квартиру?

Видно, що це запитання дається їй важко. Зазвичай жовтий Губка Боб червоніє аж до вух. Їй соромно.

— Звичайно. Я ж сказав, що зроблю це…

Та по правді я вже це зробив. Заплатив Таїсії Павлівні за цей місяць і ще наступний. Щоправда, Губкіній поки не треба це знати. І взагалі яка сволота таке б зробила? Лізка тільки у виграші. 

— Ну а з роботою прикро, що так вийшло…

Тут я лукавлю. Не те щоб мені було аж так прикро. Якщо з власницею квартири домовитися було легко, то з її начальником, Станіславом Григоровичем довелося повозитись. Ніяк не хотів він Губкіну звільняти. Казав, що вона його найцінніша працівниця, що без неї фірма пропаде. Що цінує її як зіницю ока. Ага… бачив я, як він її “цінує”. Думав їздити на цій добрячці до скону. Не знаю, чи мав я право втручатися. Але залишити все як є — теж не варіант. Тож довелося шукати інші способи. Я вийшов на того малого, якому недавно обіцяв “підрівняти пісюнчик”, і домовився з його мамою. Жінка виявилася ще тією актрисою — скандал закрутила на рівному місці. Далі все пішло по ланцюжку. Станіслав сам загнав себе в кут: погодився взяти сторонню людину без перевірок… тобто мене. І варіантів у нього залишилося небагато. У результаті — звільнення. І моє, і Губкіної. Не найкрасивіший спосіб. Але, здається, ефективний. І все це — за кілька годин.…Крабс таки вміє грати не лише по правилах.

— Мені подобалося веселити дітей…

Так..я помітив це. Але повір, Губкіна, веселити Кольчинського Петра теж класно!

Лізка сумно всміхнулася і додала:

— Але начальник був справжнім мудаком, тож…

Мені здалося, що вона намагається переконати саму себе, що це на краще. Але помітно - насправді вона в це не вірить. Так і хочеться сказати їй - Губкіна, та не парся ти. Таку талановиту та веселу Спанчу Бобиху візьмуть будь куди. З руками та з ногами, з костюмом чи без. 

— Згоден щодо мудака…

Вирішив додати я. Хоча тут би пасувало сказати у множині. Мудаки. Один мудак звільнив, інший до цього спонукав. Ну таке…

— Ну ти поїла? Якщо так, то тоді гайда…

— Куди? 

Ох..ці її налякані очі. 

— Як куди, Губкіна? На роботу..чи ти забула, що з сьогоднішнього дня ти слугиня Кольчинського Петра. 

###