8. Всі біди одночасно

Я прокинулася в похмурому настрої. Наче інтуїція шепотіла: чекай біди. І вона не забарилася. З самого ранку до мене заявилася Таїсія Павлівна. Хазяйка поставила ультиматум: або я плачу за квартиру, або вона мене виселяє. А через кілька годин подзвонив начальник — і просто повідомив, що я звільнена. Я була в шоці. Наче всі біди світу вирішили звалитися на мене одночасно.

Тож я зробила єдине, на що вистачило сил — забилася в куток кімнати й ревіла, як дурна. Сльози душили, думки плуталися. Я взагалі не розуміла, що мені робити. І коли здалося, що гірше вже не буде — у двері подзвонили. На порозі стояв він. Кольчинський. Я скривилася, глянувши на його задоволену пику. Цей пихатий Крабс стояв і ледь не світився від власної важливості.

— Доброго дня, — заграв бровами Петро.

— Не до тебе зараз, Кольчинський!

Я схопилася за двері, але він не дав їх зачинити. Його рука вперлася в них, і за секунду він уже був усередині.

— А що з настроєм?

Він підняв моє підборіддя, змушуючи подивитися на нього. Наші погляди зустрілися. На мить…мені здалося, що в його очах є щось м’яке. Але розум швидко поставив усе на місця — це не ніжність. Це зловтіха.

— Ти знущаєшся з мене?

Я різко відштовхнула його руку.

— Я запитую серйозно. Може, я можу допомогти…

— О, ти вже допоміг! Так допоміг, що мене звільнили!

Я кричала. І навіть не намагалася стриматися.

— А до чого тут я?

— До чого тут ти?!

Та він знущається. Пустоголові дуби! Цей Кольчинський доведе мене до сказу.

— Станіслав Григорович подзвонив і сказав, що батьки незадоволені святом. На підприємство подали скаргу! Мені не заплатять ні копійки! Мене звільнили!

Голос зірвався на писк.

— О…а це чому? Ти ж там відпрацювала на всі сто. Діти з тебе не злазили, — байдуже кинув він.

— Одна мамаша сказала, що якийсь «злий містер Крабс» погрожував її дитині. Що обіцяв відрізати малому пісюн, якщо той не буде слухняним.

Я говорила це цілком серйозно, але й не думала, що Кольчинський міг сказати щось подібне дитині. Думала, що це просто дитячі фантазії…але те, як Петро розсміявся з моїх слів, дало мені ясність - це правда. Цей гад і справді таке говорив дитині. Безголове чудовисько. Членистоноге!! 

— Ти взагалі нормальний?!

— Цей малий тебе цілий вечір лапав. Щипав за дупу, між іншим, — спокійно відповів він. — Я просто хотів, щоб він відчепився. Я тебе захищав.

— Захищав?! — я аж розсміялася від безсилля. — Ти «захистив» так, що я залишилася без роботи! Без грошей!

Я розвела руками.

— І щоб ти знав — мені за це платили. Тож якби той малий ще раз мене щипнув — нічого страшного б не сталося!

Я була на межі. Йому цього не зрозуміти.

— Ого, ну то давай… раз так…Ліз, то я тебе теж пощипаю кілька разів за дупу. Я заплачу, – підморгнув він.

Навіть не знаю, чи була в моєму житті людина, яка дратувала мене більше, ніж Кольчинський Петро. Я кілька митей стояла й думала над цим. Перебрала в голові безліч людей — не знаю, навіщо, — але так нікого й не знайшла.

— Я розумію, Кольчинський, що для тебе це все — гра. Розвага. Тобі весело. Але для мене це — реальне життя! Ти хоч розумієш серйозність мого становища?! У мене немає житла і немає роботи. Я просто в безвихідній ситуації!

Мені здалося, що Крабс на мить задумався. Але було очевидно — ніякої проблеми в цьому він не бачить. Яка ж у нього черства душа…

— Я компенсую тобі все. Тобі ж через мене не заплатили, правильно?

— Мені не просто не заплатили. Мене звільнили!

— Ти мала отримати дві тисячі, і ще тисячу віддати мені. Я поверну тобі три. І заплачу за квартиру… як компенсацію.

Я голосно шморгнула носом. Правду кажучи, не чекала від цього жадібного членистоногого такого жесту. З чого б це йому допомагати? Звідки така доброта?

— І…без роботи я тебе теж не залишу, Губкіна. Ти ж маєш бути моєю слугинею, забула? — підморгнув Петро. — Я ж не якийсь там рабовласник. Кольчинський платитиме тобі. Відпрацюєш місяць, а там подивимося…

Моя гордість рвалася назовні. Хотілося кинути відмову йому просто в обличчя. Але здоровий глузд зупинив мене. Клепка підказувала: ситуація безвихідна. Нову роботу я так швидко не знайду, а гроші потрібні вже.

— Ну…раз я пообіцяла, то повинна виконати. Тим паче, часу в мене тепер достатньо…

Я сказала це тихо. Ледь сама почула власні слова. Мені було соромно. І знову — перед ким? Перед Кольчинським Петром. Мені не подобалося становище, в яке я потрапила. Але варіантів не було.