7. Крабс бачить своїх;)

За годину я підвіз Губкіну додому. Думав, вона запросить мене в гості, але ні — тримає дистанцію, ще й демонстративно.

— О, Ліза, — звертається до неї хтось, і ми обоє озираємося.

На сходовій клітці з’являється жінка поважних років. Побачивши мене, вона кидає косий, невдоволений погляд, але швидко змінює вираз обличчя.

— Доброго дня, Лізочко, — вже лагідніше. — Ти ж пам’ятаєш, що час платити за житло?

— І вам доброго дня, Таїсіє Павлівно… Так, пам’ятаю, — Лізка опускає голову, мов зів’ялий барвінок. — Ви ж почекаєте трохи… мені ще треба підзбирати.

— Почекаю, але недовго — зухвало переводить погляд власниця квартири на мене, — Якщо я довідаюся, що до тебе ходять усілякі…

— Ніхто до мене не ходить, — спішить заперечити Ліза, — Це мій колишній однокласник. Він мені не хлопець…давній знайомий, випадково зустрілися. Нічого спільного….

Від цих слів мені стає якось не по собі. Вона ж сказала правду. Але це «нічого спільного»… боляче б’є по самолюбству.

— Добре. Ти порядна дівчина, я тобі вірю. Але я попередила.

Лізка закочує очі й грюкає дверима просто перед моїм носом. Ледь «клешню» Крабсу не прищемила. Ну й гаразд.

— Зачекайте, будь ласка, — кидаю я навздогін жінці.

Вона зупиняється і дивиться на мене насторожено. Міцніше кутається у халат. Якщо вона у такому одязі, то ймовірно теж десь тут живе. Меркантильна бабка, я зразу це зрозумів. Крабс бачить своїх. 

— Може тоді ви мене на чай запросите?

Всміхаюся максимально привітно. Хоча, чесно кажучи, компанія так собі. 

— Ти що це збоченець якийсь? 

Що?! Так Кольчинського ще ніхто не називав. Та це ця бабка справжня збоченка, якщо подивилася на мене, молодого і привабливого чувака, з таким “інтересом”. 

— Боже збав, пані, — кладу руку на груди, і обережно підходжу до жіночки, — Я просто маю до вас пропозицію. Вона стосується Лізки, — вказую рукою на двері Губкіної, — Припускаю, що ви мешкаєте теж у цьому під'їзді, раз в такому вигляді розгулюєте, – знову всміхаюся і додаю, — Або ж ви просто стара збоченка, — не втримую у собі сарказму.  

Таїсія Павлівна хитромудро підіймає ліву брову, а тоді починає реготати. Я видихаю і напруга між нами спадає.

— Ну, ходімо тоді на чай.

Ми спускаємося поверхом нижче. У квартирі я чемно роззуваюся, проходжу на кухню. Чайник уже кипить, господиня порається з пряниками.

— То ви їй хто? — примружується. — Кавалер?

— Кавалер? — зухвало піднімаю брову. — Ні. Як вона й сказала — просто однокласники.

— Ага… — наливає чай. — Зуб даю — тут усе не так просто. Вона вас відшила.

— Хто?! — аж завмираю.

— Та Лізка.

Оце так. Губкіна мене відшила?

— Ні…я їй ніхто, — сухо відповідаю.

— Ну ясно, що ніхто. Бо відшили.

Ця нетактовна бабка починає мене дратувати. Вона ким була у молодості? Детективом, психологом, психіатром..що такі діагнози роздає?! Моє его так і душить мене. І все через якусь там Губкіну. 

— Я заплачу за неї за квартиру. За цей місяць і наступний. У подвійному розмірі. Але в мене є умова.

— І яка?

Очі Таїсі Павлівни живо загорілися. Хижачка..я так і знав. Не цікавить її Лізка, і я не цікавлю. Цікавлять лиш гроші. Тому й давила, набиває собі ціну. 

— Завтра скажете їй, що чекати більше не можете. Що якщо вона не заплатить за день-два — виселите її. Жорстко скажете. Щоб повірила.

— Я не розумію… ви їй хто? Ворог чи друг?

— Ні те, ні інше, — всміхаюся. — Просто однокласник.

Крабс повертає контроль.

— Але гроші — вперед.

Вона називає суму. Я плачу. Навіть «на чай» залишаю. Здається, хазяйка залишилася задоволеною. Її не цікавили причини, наслідки, її цікавили лиш гроші, які я їй дав. 

— Ну і чудово, містер Крабс. Ви перевершили самі себе у власному егоїзмі! — вихваляю сам себе, коли повертаюся до своєї автівки, — Тепер, ще треба навідатися до її начальника. 

Я рушаю. Позитивний настрій зашкалює, крабс тріумфує. Скоро ця Губкіна приплазує до мене і буде слугинею як і обіцяла. Містер Крабс не залишить їй вибору. 

###