6.2 З'їсти Крабса)

— А двері до ресторану відчиняти будеш, чи це вже не за етикетом?

Голос Лізи вириває мене з думок. Про неї ж. Якийсь абсурд. Кольчинський, зберися. Не забувай, хто тут і ким має керувати. Я мовчки відчиняю двері.

— Дякую, — кидає вона коротку посмішку.

У ресторані мені нарешті вдається розслабитися. Знайома атмосфера додає впевненості. Тож моя мета проста — пізнати цю незнайому мені дівчину, яку я, по суті, знаю ще зі школи.

— То як тобі ресторан? Бувала тут раніше?

Пробую перетягнути її увагу на себе. Але Ліза, навіть не відриваючись від меню, сухо відповідає:

— Не довелося.

І все? Її не цікавить нічого. Ні ремонт, ні декор, ні… я. Так діло не піде.

— Ну…але тобі тут подобається?

Губкіна нарешті відкладає меню і дивиться мені прямо в очі:

— Я ще тут нічого не їла, щоб оцінювати.

Ого..страшна дегустаторка! Та вона мабуть, ніколи й не була у ресторанах. 

— Обрала щось? 

— Ні…на твій смак! 

Я всміхаюся кутиком губ. Довіряється? Чи просто не знає, що тут і як? 

— Хоча знаєш… — раптом додає вона. — Я бачила в меню краба у трюфельному соусі. От його і хочу. 

Хитрунка. Не може піджати мене у маслі свого гніву, то вирішила мого братка зжерти! Вона думає, що все так просто. Краба ще треба вміти їсти!

— Прекрасний вибір, Губкіна. Навіть не очікував такої вишуканості від такого простого персонажа, як Губка Боб.

Лізка закочує очі й нарешті починає роздивлятися довкола. І я таки ловлю в її погляді іскри цікавості. Погляд зупиняється на кришталевих люстрах, що ніби стікають униз прозорими краплями.

— Сподобалися люстри?

Нарешті хоч щось.

— Ні, — кривиться вона. — Виглядає пафосно, але абсолютно непрактично.

Отакої. Я завмираю з бокалом у руці. За вибір люстр мене ще ніхто не критикував. Навпаки — завжди тільки хвалили. А ця…

— Аргументуй.

— Та ти сам подумай, Кольчинський, — знизує плечима. — Це ж ідеальний пилозбірник. Уявляю, як персонал тут проклинає того, хто це повісив. А витирати їх знаєш як важко? На кришталі кожен відбиток видно.

Робить паузу й добиває:

— Коротше, я б точно не хотіла працювати слугинею в цьому ресторані.

Дякую за ідею, Губкіна. Тепер я знаю, яке завдання дам тобі першим — протирати мої люстри. Але… невже всі мені просто лестили? Чи це вона така вперта?

— І звідки такі знання? Маєш досвід прибирання?

— Маю, — зітхає вона. — Рік працювала прибиральницею. У багатих котеджах. І повір — ці люстри це пекло.

За кілька хвилин офіціант ставить перед нами тарілку. Я навіть не дивлюся — і так знаю, що там буде. А от Лізка… Лізка дивиться. І завмирає.

— Це… — повільно починає вона, — це що?

Я піднімаю брову.

— Краб.

— Я бачу, що це краб! — обурюється. — Чого він… цілий?!

Ще запитай, чого інший містер Крабс цілий. Усе їй не так. Перед нею лежить краб у панцирі, з клешнями, лапками і всім набором “приємних” деталей.

— Бо це не сосиска, Губкіна, — спокійно відповідаю, відпиваючи воду. — Його так подають.

— Ну і як це їсти? — тягне вона клешню на себе, ніби зараз витягне його з тарілки.

Вхопилася за найсмачніше. Тямить.

— По-перше, тут є спеціальні щипці, — беру інструмент і показую. — Але якщо хочеш руками — будь ласка.

Легко ламаю клешню. Тріск. Дістаю запашне м’ясо.

— Ти чого це мого краба жереш?! — Губкіна блискавично вихоплює шматок з моїх рук. — Я просила показати, а не їсти!

Я хмикаю. Вона кумедна. Клешні в її тендітних руках тріскають одна за одною. Губкіна їсть швидко, жадібно, ніби той краб зараз втече.

— Смачно…але мало, — невдоволено кривить губи.

— Якщо ти не помітила, тут ще є гарнір, — вказую ножем на тарілку з бататовим пюре.

Вона дивиться. З підозрою.

— Виглядає як ригачка… але нехай.

Ригачка? І кому я розповідав про етикет…

— Тобі смачно було? — запитую, коли вона доїдає.

Виглядає задоволеною. Майже муркоче, як кішка після сметани. Але чи зізнається?

— Чесно?

— Звісно, чесно, Губкіна.

Вона піднімає на мене очі.

— Мені було смачно, Кольчинський.

Просто. Спокійно. Без жодної злості. Я мимоволі всміхаюся. Завмираю з бокалом у руці. За таке… можна й десертом пригостити.

— Десерт?

На мить у її погляді з’являється збентеження. Ну ось. Я їй подобаюся. Я ж казав. Трохи етикету, трохи уваги, трохи смачної їжі — і Губкіна тане. Як передбачувано.

— Це за мій рахунок чи твій? — перепитує Лізка.

 — За мій, — всміхаюся.

Таких запитань мені ще ніхто не ставив. Зазвичай усе було очевидно. Але простота Губкіної мене… чіпляє. Ще одна її риса, яка не залишає мене байдужим. Вона не боїться бути смішною чи навіть недолугою. Не викручується, коли чогось не знає. Як трактор — їде прямо, без зайвих маневрів.

— Тоді буду, — задоволено всміхається дівчина і смачно облизує губи.

— Який?

 — А який тут смачний? Ти ж, здається, часто тут буваєш, — припускає Лізка.

У мене вже крутиться на язиці сказати, що я тут не просто «буваю». Але чомусь зараз не хочеться козиряти. Хочеться говорити з нею… просто. Без понтів. Містер Крабс раптом вирішив побути Губкою Бобом.

— Раджу спробувати тірамісу. Тут воно божественне…

Я всміхаюся їй — і вона всміхається у відповідь. І я ловлю себе на думці, що мені подобається Губкіна у всіх своїх станах: коли злиться, коли скаче з дітьми, як скажена, коли червоніє від обурення чи від збентеження.

— Тоді тірамісу… і латешку.

 — Буде виконано, Спанч Боб.

За кілька хвилин Лізка вже смакує кавою та десертом. Над її верхньою губою з’являються пінні «вуса». Це так кумедно, що я навіть не хочу їй про це казати. Дивно, але Губкіній пасують навіть вуса.

— Дійсно смачно, — доїдає Лізка останню ложку. — Дякую.

Від її «дякую» всередині розливається приємне тепло. І я раптом згадую… одинадцятий клас. Як тоді ледь не піддався дурній ідеї запросити її на випускний. Кілька вечорів підряд лежав і уявляв: я — у чорному смокінгу, і поруч вона — маленька справжня принцеса. Мені навіть подобалося це уявляти. А потім я просто… викинув ці думки. На випускному я був із найгарнішою дівчиною класу. Як і належить «принцу».