6.1 Я все маю

Я запросив Губкіну на обід не тому, що переймався тим, що вона голодна. І мені зовсім не потрібна була компанія… тим паче після її заяв, що вона мене ненавидить. Я хотів, щоб вона знала: у мене є свій ресторан. Щоб розуміла, від кого відмовляється і кому грубить. Щоб кусала лікті, як і всі мої колишні, яких кидав я. А тут ще навіть до стосунків не дійшло — а вона вже мене відшиває. Та що не так із цією Губкіною?

— Слухай… тобі б переодягнутися? 

Я зробив обережний натяк. Постарався, щоб це звучало м’яко. Навіть усміхнувся.

Ну, серйозно… її вигляд: джинси-скіні, які вже сто років як не в моді. Футболка з мультяшним принтом. Кеди з колись білою підошвою, яка тепер жовта. І цей тугий хвіст на потилиці. Як…як мені може вона подобатися?

— Мізки собі переодягни, Кольчинський! — гаркає у відповідь.

Її обличчя — суцільне обурення. Та капець…що я такого сказав?

— Ти що…не маєш жодної сукні у своєму гардеробі?

— Я маю! — різко обертається Лізка і дивиться так, що мені аж не по собі. — І сукні, і шуби, і картьє, і катери. Як захочу — сяду і попливу від тебе за тридев’ять земель. Або пірну до справжнього містера Крабса!

Що вона несе? Вона взагалі знає, що таке Cartier? Ще й катери собі приписала. Навіть я таким похвалитися не можу. Ну добре, хоч не лайнери.

— Просто я не хочу одягати її для тебе! Втямив, Кольчинський? — додає після невеликої паузи. 

Я завмер. Звідки стільки злості? Невже вона й справді мене ненавидить? Та ні…бути такого не може. Вона просто маскує.

— Ну не хочеш — то не хочеш. Все одно нас із ресторану не виженуть. Ходімо.

Легко підштовхую її вперед.

— А щось простіше не можна? Кафе…вареники там…

— Яка тобі різниця, Губкіна! Я з тебе грошей не візьму. Сказав же, що пригощаю.

— До речі, про гроші. Ми мали сьогоднішній заробіток розділити навпіл, але навіть не думай, що після того, як я витягнула все свято самотужки, ти отримаєш половину!! 

Розпинається Губкіна. Я пильно спостерігаю за її розчервонілим обличчям. А ще мене крабсом обзиває! Невже вона думає, що мені потрібні ті гроші? Наївна! 

— Міг мати півтори тисячі, але я дам тобі лише тисячу, собі беру дві! Мені треба зараз гроші…— говорить несміливо. 

Півтори тисячі? Це для мене сходити поїсти на раз. Пятсотка була б ще на каву…Хай забирає всі! Проявлю лицарський вчинок, але чи оцінить? 

— Забирай усе. Я своє візьму іншим способом.

Лізка дивиться насторожено.

— Яким?

— Побудеш моєю слугинею.

— Слухай, Кольчинський. Це вже не смішно. Я розумію пожартували, тай годі. Але це вже перебір…

— Хто жартував? — запитую її.

Все мій вигляд сама серйозність. Пауза між нами затягується. Тоді відчиняю дверцята своєї машини і запрошую сісти всередину. Лізка мовчки сідає. 

— Ти ж сказав це несерйозно? — зустрічається вона поглядом з моїм у дзеркалі заднього виду.

— Цілком серйозно, Ліз. І ти погодилася. Серйозно, чи ні? – потискаю я плечима, – Але я чув твою згоду. 

— У мене немає часу на твої ігри, Кольчинський! У мене робота, я не…короче, котися лісом! 

Побачимо куди я покочуся, а куди ні! Якщо Кольчинський Петро сказав, що ти будеш його слугинею місяць, то ти будеш. Хочеш ти це, чи ні. 

— То ти брехуха? Я тебе виручив, а ти вирішила мене бортанути? 

— Послухай, — Лізка втомлено береться за скороні пальцями і повільно їх розтирає, — Я можу виконати кілька твоїх поручень, але місяць..я не можу. Зрозумій, я не можу дозволити собі такого життя як у тебе, Кольчинський. 

Я мовчу. Вона виглядає виснаженою. Наче я з’явився в її житті не в найкращий момент. Але це не причина зриватися на мені. Я просто хочу провести з нею час. Місяця вистачить, щоб зрозуміти — що це взагалі таке між нами. Я ж пропонував їй інший варіант — бути моєю дівчиною. Але ця горда дикунка відмовилася. І сама обрала роль слугині. Все було чесно.

— Виходь, — відчиняю перед нею дверцята.

Здається, Лізка навіть не помітила, як ми доїхали. Вся занурена у свої думки. І, сподіваюся, ті думки — про мене.

— Я й сама могла собі відчинити! — гаркає у відповідь.

— Губкіна, — закочую очі, — я роблю це не для тебе, а тому що так заведено. Етикет. Твоє дикунське его тут ні до чого. Його ніхто не зачіпає.

Вона нічого не відповідає. Просто виходить із машини й ще тугіше затягує хвіст на потилиці. Від цього її очі стають ще більшими. Погляд відкривається. Містер Крабс ховається десь там в її коричневих очах. Звичайних очах…з незвичайним поглядом.