4. Мудацький Містер Крабс))

І тут… о диво! Настрій Лізки різко змінюється. Вона вмикає режим “позитив” і носиться залом, наче торпеда. Діти божеволіють і щоразу гучно плескають у долоні. Я теж дарую їй аплодисменти. Щоправда, мої клешні не видають жодного звуку.

— Вам подобається танцювати з Губкою Бобом, дітки? — запитує малих Лізка. — Тоді стрибайте разом зі мною!

Перші п’ять хвилин я підтримував Губкіну як міг. Але цей костюм Крабса такий громіздкий, що я відчув, як по спині біжать цівки поту. Тож Крабс вирішив “забити” на це дійство і просто сів на вільний стілець. А Губка Боб і далі носився залом разом із дітьми. Уявляю, як впріла ця невтомна кобилка і який там запашок буде, коли вона зніме костюм. Найбільше мене смішили її тонкі ніжки, що визирали з-під об’ємного тулуба.

— Може, ти б допоміг мені? — дорікає мені Губкіна.

Голос захеканий. Щоки аж палають. Погляд злий. І так… запашок присутній.

— Я не хочу впріти як кінь і померти від задухи в цьому костюмі. Людина має помирати як людина, а не як якесь членистоноге, — салютую їй клешнею.

— Ти не помреш, Кольчинський! — хапає мене за руку Губкіна й намагається підняти зі стільця.

Наївна. Я важу дев’яносто кілограмів, а з костюмом — всі дев’яносто п’ять. А скільки важить Лізка? П’ятдесят від сили.

— Вставай, кажу! — обурено пирхає дівчина, не полишаючи спроб.

— Губка Боб, побережи сили, — сміюся я. — Тобі ще треба відстрибати за нас обох хвилин сорок. Я ледве рухаюся в цьому скафандрі… мені жарко, незручно. І взагалі мені все це нецікаво, Губкіна. Увесь цей галас мене напрягає…

— А мене напрягаєш ти! — зривається майже на писк Лізка. — Ненавиджу тебе, Кольчинський. Ще зі школи просто ненавиджу! Пихач!

Вона сказала це з такою злобою, що аж пересохло в горлі. Це не було награно. Це було щиро. Лізка пішла далі стрибати, а я склав клешні на грудях. Ну… ні. Не може бути такого, щоб Кольчинський Петро комусь не подобався. Ба більше — щоб його хтось ненавидів. Щоб його не переносила якась там Губкіна.

— Містере Крабсе, а чого ви не танцюєте з нами? — порушила мій спокій якась малявка.

— Містер Крабс сьогодні не в настрої, шмакодявко. Йди собі, — відмахуюся клешнею.

— А “шмакодявка” — це погане слово? — не відстає дівчинка. — Якщо так, я розкажу все своїм батькам!

— Ні… це не погане слово. Так у морі називають дрібних рибок… ну, як ти. Таких нав’язливих і гучних, — кривлюся я. — Які постійно докучають великим і злим крабам. І це може закінчитися не дуже добре. Крабс може тебе з’їсти! — погрожую клешнею. — Тож іди танцюй з іншими рибками, гаразд? Біля мене небезпечно.

Мала підозріло витріщається на мене, ніби вирішує, чи я не брешу.

— Хоча якщо ти вже тут… то метнись до свого столика і принеси Крабсу щось випити. За це я тебе не з’їм.

Дівчинка ще кілька секунд думає, а потім іде. Я закочую очі й видихаю. За хвилину вона повертається з паперовим стаканчиком.

— Фанта підійде? — питає.

— Підійде, — простягаю руку.

Але перед самим носом ця шмакодявка демонстративно плює в напій і тікає, зловісно сміючись. Ну точно шмакодявка! Але добре, що то хоч були не її шмарклі. 

— О…з тобою поділилися водою, — захекано підходить Лізка. — Поділишся?

Очі в неї — саме благання. Видно, що мучить спрага.

— Просто так, із доброти душевної, Кольчинський нікому не допомагає.

— До чого ти жадібний! — вибухає вона. — Навіть за кілька ковтків води готовий удавитися!

Ну звичайно…дорогенька! А тут же ще й не просто вода. А вважай чарівний напій з слиною якоїсь беззубої малої. І віддати такий цінний артефакт Губкіній? За просто так? 

— Губкіна, — закочую очі і притискаю стаканчик до себе міцніше, ніби то скриня з золотом, — Ти просто не уявляєш… як важко мені дісталася ця вода. Я ледве випросив її у дівчинки. Ніколи не думав, що тепер такі жадібні дітки. 

— Чого ти хочеш? 

— Після наших спільних тортур тут, ти маєш піти з містером Крабсом у його ресторан. Вважай обмінюю цю воду на їжу. 

— Тобто я маю оплатити тобі обід? — витріщається на мене Губкіна.

Жах. Як все запущено. Напевно цю Губкіну ніхто й ніколи не запрошував на обіди, якщо вона думає, що на побаченні дівчина має платити за хлопця. Чи це вона настільки поганої думки про мене? 

— Губкіна, — простягаю їй напій з харкотинням, — Випий уже нарешті води, а то у тебе голова перестала соображати вже зовсім. 

Дівчина залпам випиває солодку воду, а я задоволено всміхаюся. Містер Крабс задовольнив своє его. А бо не треба було казати, що я їй ненависний! 

— У ресторані містера Крабса ніхто з нас не платить, — додаю я задоволено. — Власник може собі дозволити.

Лізка мовчки повертає мені порожній стаканчик. НЕ оцінила мого благородства. Йде назад до дітей. Цього разу вона загадує їм загадки. Діти навперебій тягнуть руки, сміються, кричать. Мене це дратує. Мене дратує, що всім подобається Губка Боб. А найбільше мене дратує те, що цей Спанч Боб… подобається мені.

В око впадає набридливий малий, який постійно щипає Лізку за ногу. Вона щоразу сіпається, але нагримати на хлопця не може. Той нахаба цим користується і щоразу докучає Губкіній усе сильніше. Зрештою, моє терпіння лускає. Я встаю зі свого почесного місця відпочинку й підходжу до малого. Ймовірно, це створіння не бачить жодної загрози в містері Крабсі, бо абсолютно ігнорує мій суворий вигляд. Мене це дратує. Малолітній конкурент! Нікому не дозволено дратувати Губкіну, окрім Кольчинського Петра. І крапка.

— Ходи-но сюди, — хапаю малого за руку і підтягую до себе. — У містера Крабса до тебе серйозна розмова.

Хлопець намагається виборсатися, але я тримаю міцно. Він аж зойкає від моїх “клешнів”, але я не зважаю. Відводжу його в кут залу.

— Ви злий… злий містер Крабс! — обурено вигукує малий.

— Таким і задумано, — задоволено відповідаю. — Ти чого це ображаєш Губку Боба? — нависаю над ним.