3. Її друга іпостась

Вранці я прокинувся з підозріло гарним настроєм. Зиркнув на годинник — 9:05. Ну… можна було б і ще поспати. Потягнувся, встав з ліжка, підійшов до дзеркала, підморгнув своєму відображенню і сказав:

— Кольчинський Петька, ти красунчик.

Тикнув у дзеркало пальцем і зухвало поправив чілку. І тут мене накрило. Лізка. Аніматор. Дев’ята тридцять.

— Срака!

Мені їхати хвилин п’ятнадцять. І то, якщо гнати на своїй бехі без гальм. А я ж планував з’явитися перед нею при повному параді. Щоб глянула — і відразу втюхалася. Хоча… Кольчинський Петька — ти і так красунчик. Цього не помітить тільки сліпий. Або Лізка Губкіна.

За п’ять хвилин я якось почистив зуби, вдягнувся і вилетів з дому. Про укладку волосся довелося забути. Та й нехай. У Губкіної все одно немає вибору. Почекає. Їй навіть корисно трохи похвилюватися. Особливо за такого, як я.

— Кольчинський Петро! Ти справжній дурень! І ще й мудак!!

Ого…го. Що це за зухвальства такі летять з цього прекрасного ротика?! Чому це вона постійно така агресивно налаштована до мене, враховуючи той факт, що я, як той лицар врятував її? 

— Губкіна…притормози трохи, — всміхаюся їй зухвало, — Твій Зоро тут. Чого кіпішуєш, малеча? 

Вона набрала повітря в легені… раз, другий… але нічого не сказала. Кумедно.

— Може хоч комплімент скажеш? — підходжу ближче. — Якщо не за пунктуальність, то за мої прекрасні очі, які вчора повелися на твої.

— Пунктуальність?! — відпихає мене грубо Лізка, — Що може знати про пунктуальність людина, яка ні дня в своєму житті не працювала? 

А це якось навіть образливо…знаєте. Так, може я й не працюю як Губкіна найманцем, та все ж працюю. Щоправда, графік у мене вільний. Захочу йду на роботу, захочі ні. Статус дозволяє. 

— Я ж написала тобі, що маєш прийти на дев'ять тридцять! А коли ти приїхав?! Уже майже десята! — констатує Губкіна, дивлячись на годинник. 

— Ну от…радій, що я приїхав, а не прийшов. Бо якби не моя беха, то швидше одинадцятої я б до тебе не з'явився. 

Вона кипить. Я насолоджуюся. Цей червоний рак от от дійде до кондиції. А її міміка — це окремий вид мистецтва. Та найбільше мене потішає той факт, що всі ці емоцій у ній виникають через мене.

— Немає часу на твої виправдання! — хапає мене за руку і тягне всередину.

Так і хочеться сказати: “це ти моє ручне цуценя, а не я твоє”. Але нехай. Хай думає, що керує ситуацією.

— На майбутнє, Кольчинський, якщо ти зголошуєшся комусь допомогти, тим паче перед начальством, то будь добрий з'явитися у такій годині, як назначено! — тараторить вона, — Свято розпочинається за п'ять хвилин. Ми маємо за цей час встигнути одягнути свої костюми!!

Не розумію в чому проблема. Ну якщо я вдома встиг одягнутися, почистити зуби та розчесатися за п'ять хвилин, то чому я маю не встигнути переодягнутися зараз? Я ще її у костюм встигну одягнути! 

— Ти читав сценарій? — різко запитує вона.

Сценарій? Я зупиняюся. Роблю вигляд, що думаю.

— Ні?! — хапається за голову Губкіна. 

Виглядає так, ніби це найбільша халепа її життя. Так і хочеться сказати їй - та розслабся ти, мала. Це ж все така дурня, хіба ні? І взагалі я ніяка не халепа, а твоє щастя. Цінуй мене. 

— Ні..ну цього просто не може бути, — розігрує цілу драму Губкіна, — Кольчинський, ну чому ти така безвідповідальна козлина?! 

— Ну якщо так…то кажи уже козел, — намагаюся жартувати, щоб ця мегера трохи розслабилася. 

Але яке там. Ця Губкіна місця собі не знаходить. Розвела справжній кіпіш. Гляди ще тут розплачеться мені. Ніколи не думав, що вона така сентиментальна.

— Я просто не розумію, – закрила обличчя долонями дівчина, — Як можна так мене підставляти?! Все що тобі треба було, просто проглянути очима розважальну програму, щоб мати поняття зелене, що робити і говорити, а ти…ти…

— Та заспокойся ти! — підходжу до неї і легко струшу за плечі, — Що ми з дітьми раду не дамо? Ну…Губкіна, зберися, – намагаюся говорити привітно. Навіть дещо ніжно, — Буду імпровізувати. Давай..ну. Ким я там маю бути? 

Здається Лізкина  істерика припинилася. Вона кілька разів гучно шморгає носом. Мені навіть захотілося витерти їй шмарклі, і личко вмити. Її щоки все ще палають. Прекрасне створіння. 

— Ти — містер Крабс. Я — Губка Боб.

Така роль мене неабияк веселить. Цікаво Ліза спеціально вибрала нам такі костюми? І чому краб я, а вона Спанч Боб? Хоча маю визнати, бути цим мультяшний героєм їй підходить. Ну бо цей Губка Боб який – добрий, наївний, життєрадісний. Оптиміст, який завжди радіє дрібницям. А ще він інколи трохи дитячий та нав”язливий, але зате щирий. Завжди намагається бачити в людях хороше. Точно таку ж характеристику я б дав і Губкіній Лізі. Моїй колишній однокласниці. 

— А чому я Крабс? — запитую. — Чому не Губка Боб?

Угу…прикро зізнаватися, але роль цього персонажа теж наче з мене списана. Ну добре, я не настільки аж жадібний, і не настільки аж люблю гроші. Але я теж хитрий і трохи…ні не трохи, маніпулятивний. Але повірте, я теж вмію бути турботливим. Як же вона називалася….а точно донька Перл. Крабс був до неї добрим. І я можу бути добрим до Губкіної…до Губки Боба. Я не без серця. 

— Слухай, Кольчинський, чи тобі триста років не однаково ким бути? 

По правді, то взагалі по цимбалах.

— Я завжди була Губкою Бобом, бо у нього ведуча роль. А мій напарник був містер Крабс. Все, що тобі потрібно буде, це ходити і розважати дітей своїм невдоволеним виглядом. Для цього, тобі навіть не треба грати. Цей твій пожиттєвий стан! 

— А може я хочу бути головним, — тягну костюм до себе. — Мені б пасувало.

Хоча, нагадую, мені взагалі по цимбалах.

— Ти не можеш бути спанч Бобом! — злісно вихоплює костюм з моїх рук Лізка. У тебе ноги не пролізуть у костюм. Мої ледве там пропихаються! Тож бути тобі містером Крабсом! Одягайся!! — наказує.

Ух…яка. І чому я наважився дратувати цю істоту лише зараз? Грати по її цимбалах - найкраща мелодія.