2. Запав на макаку

Я помітив Лізу Губкіну, коли компанія, в якій я стояв, вибухнула гучним реготом.

— Глядіть, яка макака, — зареготав Тимур, показуючи на інший бік дороги.

І справді. Там стояла Губкіна в костюмі чи то макаки, чи то горили. Найбільше в очі кидалася величезна надувна червона дупа. Я тихо хмикнув від абсурдності цього видовища. Голова костюма валялася поруч — мабуть, Ліза зняла її через спеку. Її обличчя було червоним, наче після марафону… або як у того рака, якого щойно кинули в окріп.

На мить наші погляди зустрілися. І знову це відчуття. Той дивний штрик десь під ребрами, який я ловив ще у школі, коли вона дивилася на мене. Я міг би, як завжди, відвернутися. Вдати, що не знаю її. Але не цього разу.

— Гей, Кольчинський, ти що завис? —  помахав переді мною рукою Тимур.

— Він запав на макаку, — розреготався інший мій друг.

 Вся наша компанія вкотре вибухнула сміхом. Але цього разу об'єктом насмішки був я. І через кого? Через цю червонощоку малу, ростом з горилку!? 

— Це моя однокласниця, — кинув я, ніби виправдовуючись. — Губкіна Лізка. 

І за кілька секунд ноги понесли мене до неї. Це був мій свідомий вибір підійти до “макаки”. Я вперто вирішив з'ясувати — в чому причина моєї дивної симпатії до Лізки Губкіної. Якщо в школі, я просто вперто ігнорував це вкрай недоречне почуття, то тепер я набрався духу. Час випхати цю задуху зі свого серця!

Мене просто обурював той факт, що з усіх дівчат у школі, мені подобалася саме вона! Ліза…Звичайна. Не красуня, за якою всі божеволіють. Не сіра мишка, яку хочеться “врятувати”. Просто… Ліза. І це дратувало найбільше. Я б навіть не сказав, що вона красуня. Максимум симпатична. 

 Підійшов до неї. Став позаду. Вона ж навіть не помітила мене. Образливо, бо мало бути навпаки!  Порадувало мене лиш те, як гучно тріснула кулька в її костюмі, коли дівчина сіла на асфальт. 

— І що ніхто не хоче стати твоїм макаком? 

Я сказав це спеціально з насмішкою. Бо так простіше. Простіше насміхатися, ніж пояснювати самому собі, чому хочеться їй допомогти.

— Чого тобі? —  різко відповіла вона.

Отакої! Що це за тон? Де привітність у її голосі, з якою зазвичай Лізка спілкувалася з усіма! А чим я заслужив таке ставлення? 

— А де привіт? Хіба Вітька не сказав тобі, що спершу треба вітатися? Це ж не ввічливо…

Ох…як же мені подобається її обурення. Я гордо закладаю руки на грудях, і всміхаюся кутиком губ. Виявляється дратувати Губкіну ще те задоволення. Знав би я, що це така веселуха, то дратував би її ще зі школи, замість того, щоб ігнорувати. 

— Підслухувати чужі розмови теж не ввічливо, Кольчинський. Ти чого взагалі до мене причепився? Йди собі куди йшов!

А я вже не піду. Це я зрозумів одразу.

— Я не зміг пройти повз твоєї червоної і великої дупки, Губкіна. Її видно навіть з іншого кінця міста, не те що з іншого кінця вулиці. Щоправда, — я прикриваю одне око і схиляю голову на бік. І чому їй так пасує ця червона задниця макаки? — Одна твоя булочка, дещо більша від іншої. 

— Слухай, чого тобі? 

  На мить мені навіть здалося, що Лізка готова розплакатися. Від цього я відчув себе паршиво. 

 — У мене немає сьогодні настрою на твої знущання, зрозуміло? — додає роздратовано.

А ні, здалося. То не відчай, це злість! Злоба навіть я би сказав! Але для заспокоєння душі, треба з нею помякше. 

— Послухай, Губкіна, — підходжу і беру її за руку, — Якщо хочеш, то я стану твоїм макаком на завтра, — підморгую, — І в моїх словах немає ані краплі знущання. Пропозиція цілком серйозна. 

А от зараз я й справді не жартую. Може я й хочу допомогти їй лише у своїй корисних цілях, проте роблю це щиро. 

— Ні…не хочу. Ти не підходиш на цю роль! 

Ну, а ти не підходиш на роль об'єкта  моєї симпатії! Ніколи не підходила! Ну що за мала зараза? 

— Чого це? — хмурюся я, — Мені здається з мене би вийшов ще той горил, — жартую сам зі себе, демонструючи Губкіній свої біцепси. 

Я б ще й прес свій показав, то зразу би погодилася! Але ще не час. Хай спершу погодиться. 

— Ти не підходиш на роль аніматора! Ти мені всіх дітей розлякаєш! І взагалі…з якого це дива ти вирішив мені допомогти?! 

Так…добротою душевною я ніколи не виділявся. Тут Лізка має слушність. Але вона…ця Губкіна, завжди була доброю. Я помітив це ще в шостому класі. Коли нашій старій географічці попадали усі зошити. Діти сміялися з неї і тільки Губкіна стала навколішки і допомогла вчительці. Вона райзувала там по підлозі, збираючи ті зошити, допоки не зібрала усі. Їй було байдуже, що сміялися не лише з вчительки, але й з неї. Я теж сміявся. Може й гучніше за всіх. Але саме з того дня…ця нав'язлива симпатія до Лізки, вчепилася в мене лещатами. 

— Не знаю, — перетяв я плечима, — Мені стало тебе шкода, Губкіна. Тобі не пасує бути у відчаю. Виглядає жалюгідно…

— Слухай, відчепися від мене, гаразд?! Я ніколи не повірю, що Кольчинський Петро хоче мені допомогти за просто так!

Чесно…я хотів їй допомогти просто так. Заради власної насолоди. Заради того, щоб зрозуміти, яка причина моєї дивної симпатії. Але вона сама не повірила, адже так? Тож.. 

— А я не казав, що за просто так…

А далі я не залишив їй вибору. Повідомивши її начальнику, що я доброволець на роль аніматора, їй був підписаний вирок. Губкіна або стане моєю слугинею…або дівчиною. Хоча знаючи це вперте створіння, вона обере перше. 

— Перший варіант! — гордо заявляє мені це прекрасне створіння. 

 — Так боїшся мене, Губкіна? — запитую я.

Варто скористатися таким її збентеженням. Тож підходжу до неї максимально близько. А вона…ця маленька налякана дівчинка, відходить від мене, допоки не втискається своїм тільцем у стіну. І то так сильно, що друга половинка її “макакової” дупи з тріском лускає. Притискаю її своїм тілом ще сильніше. 

— Ніхто тебе не боїться! — заявляє нахаба і хутко виборсується з моїх обіймів. 

Яке воно кумедне, коли ось так сіпається. Наче б Губкіну б'є струмом.