1. Пригоди на червону дупу

Він усе це бачив. Так… усе. Оці хвилини мого приниження. Ну чому саме він? Чому саме Кольчинський?

Я стояла на іншому боці вулиці й дивилася на нього. А він витріщався на мене. З чого б це? Зловтішається?.. Та ні, не схоже. Його посмішка не хитра. Швидше — банальна цікавість. Та ну… я ніколи не була йому цікавою. Тоді чому зараз?

Кольчинський Петро — завжди був помітною фігурою, де б не з’явився. Ще зі школи. І зараз теж. Серед усієї компанії погляд чомусь зачепився саме за нього. Вищий на пів голови за інших. Одягнений, ніби з обкладинки журналу… і я — метр з кепкою, ще й з “кулею” в одному місці. У прямому сенсі. Бо на мені костюм червонодупої макаки. Що ж за день сьогодні такий? Хутко розвернувшись, я вкотре набирала до Віті. Після третього гудка, друг таки підніс слухавку.

— Нарешті! — блаженно зітхнула я прикривши повіки, — Віть, виручай! Тільки ти можеш мене врятувати…

— А привіт де? — дорікає мені друг, — Питання життя і смерті не вирішуються без банального привітання. 

Вирішив і він познущатися? Ну то обрав недоречний момент! У мене сьогодні справді така запара, залупа, чи що це…які слова сюди підібрати?!

— Слухай, ну виручи…будь ласка! — пропускаю його зауваження крізь вуха, — Ти зміг би завтра попрацювати зі мною аніматором? Бо мій напарник захворів. А там уже наперед було домовлено. А він з грипом і температура 38….ну як на зло, розумієш! Хто взагалі улітку хворіє на грип?! А в нас крупне замовлення! Начальник звалив усе на мене, сказав шукати заміну, де хочу! А де я знайду когось за день? Я вже всіх обзвонила…я вже…просто… 

— Ей…ей…— раптом перебиває мій словесний потік друг, — Ану, Лізонько, видихни і вдихни. Добре? 

Я і справді важко видихаю, і хапаюся пальцями за перенісся, прикривши очі. Я знаю цей його тон …він відмовить мені. Вітька точно мені відмовить…

— Ось так. Чую твоя гучне зітхання. Ти наче заспокоїлася. 

— Я не заспокоїлася, Віть! От зовсім ні!! — відпалюю другу, бо я знаю, що він зараз скаже. 

— Слухай.. я не можу…

О а я що казала!? Я так і знала, що він знайде відмовки і не допоможе.

— Чому? Ти взагалі розумієш, що ти мій останній шанс!? — зітхаю я у слухавку в такому відчаї, ніби то мій передсмертний видих, — Він звільнить мене…розумієш? 

— Ліз, кажу тобі, якби я міг допомогти тобі, я б допоміг. Але на завтра у мене є справи, які я не можу скасувати. Вибачай…

Вибачай!? — все ще відлунням лине в моїй голові. Та що мені з його вибачай…я у відчаї. Сідаю своєю “макакною” дупою прямо на асфальт. Одна кулька з гуркотом лускає. Я злякано зриваюся з місця. 

— І що ніхто не хоче стати твоїм макаком? 

Я ще раз здригаюся від цього голосу. Затим міцно стискаю очі і губи так сильно як тільки можу. Сьогоднішній день просто суцільна катастрофа, фіналом якої стає Кольчинський. Коли він взагалі перейшов дорогу і як багато чув? Повільно розвертаюся. Петро стоїть навпроти мене горою і пильно дивиться в очі. 

— Чого тобі? — відповідаю йому непривітно.

— А де привіт, — запитує Кольчинський. 

Ще й руки на грудях склав. Та навіщо взагалі йому моє привіт!? Ми й в школі ніколи не віталися один до одного. Вдавали незнайомців, хоча знайомі ще з садочку. А тут ні з того, ні з усього…

— Хіба Вітька не сказав тобі, що спершу треба вітатися? Це ж не ввічливо…

Кутики його губ здійнялася в зухвалій посмішці. 

— Підслухувати чужі розмови теж не ввічливо, Кольчинський. Ти чого взагалі до мене причепився? Йди собі куди йшов!

Знову розвертаюся до нього спиною. Судомно думаю кого ще можна попросити про допомогу. Здається, я уже передзвонила усіх. Але ж має..має бути якийсь вихід! 

— Я не зміг пройти повз твоєї червоної і великої дупки, Губкіна, — теж звертається він до мене за прізвищем, — Її видно навіть з іншого кінці міста, не те що з іншого кінця вулиці. Щоправда, — прикриває він одне око і схиляє голову у бік, щоб краще роздивитися мій “макакний” костюм. Який же сором! — Одна твоя булочка, дещо більша від іншої. 

І цей його противний смішок. Та, пустоголові дуби, чому йому просто не піти? 

— Слухай, чого тобі треба? 

Я вкладаю в це запитання весь свій гнів. Та здається така моя поведінка ще більше веселить Петра. 

— У мене немає сьогодні настрою на твої знущання, зрозуміло? 

— Послухай, Губкіна, — підходить він ближче і бере мене за руку, — Якщо хочеш, то я стану твоїм макаком на завтра, — підморгує він мені, — І в моїх словах немає ані краплі знущання. Пропозиція цілком серйозна. 

На кілька секунд я тетерію. Що на нього найшло? З чого б це йому допомагати мені? З чого така великодушність? 

— Ні…не хочу. Ти не підходиш на цю роль! 

— Чого це? — хмуриться хлопець, — Мені здається з мене би вийшов ще той горил, — каже Петро, і демонструє мені свої біцепси на руці. 

Не стану заперечувати. Горилом він і є…цей Кольчинський! Впертий, зарозуміле гориличе!!

— Ти не підходиш на роль аніматора! Ти мені всіх дітей розлякаєш! І взагалі…з якого це дива ти вирішив мені допомогти?! 

— Не знаю, — перетяв він плечима, — Мені стало тебе шкода, Губкіна. Тобі не пасує бути у відчаю. Виглядає жалюгідно…

Ні, ну ви тільки послухайте його! Хай котиться! 

— Слухай, відчепися від мене, гаразд?! Я ніколи не повірю, що Кольчинський Петро хоче мені допомогти за просто так!

— А я не казав, що за просто так…

Відтяти щось зухвале і їдуче у відповідь я не встигаю, бо до мене телефонує мій начальник. Пустоголові дуби, що я маю йому сказати? Та розумію, що вибору у мене немає, тож буде як буде. 

— Ну що там, Лізо, ти знайшла собі на завтра напарника? 

На язику, як вуж на пательні, крутиться щось гостре. Але я стримуюся. 

— Ні, не знайшла, Станіславе Григоровичу…

— Значить погано шукала! 

— Я обзвонила всіх знайомих і мало знайомих! — огризаюся у відповідь, — Ніхто не може підмінити Макара. Що я можу вдіяти?!