Епілог.

Минуло двадцять три роки, але щастя та пристрасть в очах мого чоловіка світились і досі. Час змінив багато чого та розставив по своїм місцям, але наше кохання не зникло, а лише розквітало з кожним роком все більше. Ми були щасливі. І не лише ми. Ліля звільнилась з амбулаторії та поїхала до столиці. Там вона влаштувалась у приватну клініку, а за два роки зустріла свою долю. Якось, мимоволі, ми зустрілись у Києві в одному з великих торгівельних центрів. Вона була вагітна і абсолютно щаслива в обіймах свого чоловіка. Ми привітались, як старі знайомі, та відчули вдячність у її погляді. Ліля була закохана і кохана. Її чоловік з обожнюванням поглядав на неї та обережно огортав за талію. Вона щиро побажала нам сімейного щастя і затишку. Ми ж пораділи, що тепер вона зустріла щире кохання.

У такому ж коханні купався і Парфентій Устимович. Минуло стільки років і йому було далеко за дев'яносто, але він досі жив у Америці разом зі своєю коханою дружиною. Вони часто приїжджали в Україну, а ми до них. От уже правда, що любов надає натхнення жити. Навіть у такому віці, вони ставились одне до одного з ніжністю та турботою. Приємно було дивитись, як ласкаво вони звертаються одне до одного. Коли у нас народились діти – спочатку син Іван, а потім донька Емілія, то вони частенько у нас гостювали і бавили правнуків.

Наші діти купались не лише у їх любові, а і у любові дідусів та бабусь. Особливо в них душі не чаяла моя свекруха – Валентина Василівна. Вона спочатку з обережністю ставилась до мене, але потім, як народився Ваня, то частенько допомагала мені з ним. Не дивлячись на мої побоювання, свекруха вона виявилась чудова. Знала, де вчасно змовчати, а де порадити та просто допомогти. Мої батьки теж приїжджали за першої ліпшої нагоди, але мама Валя, як я її тепер називала, була ближче - у селі, тому постійно допомагала з малечею.

Вітя ж знову відкрив СТО, з автомийкою та кафе на трасі біля села, що суттєво збільшило наш сімейний дохід. Ми ніколи не мали проблем із грошима і це не через те, що я могла б їх просто начаклувати. Він був вправний бізнесмен, тому саме завдяки йому ми могли собі дозволити все – чого душа бажає.

Щодо моїх домашніх – Кузі з Фунтіком, то кіт дійсно спочатку недолюблював Вітю, але потім зрозумів, що той кохає мене по справжньому і став лояльнішим. Коли ж Вітя подарував коту окремий диван, то погроза зіпсувати взуття була забута назавжди. Оскільки Вітя був моїм судженим, то він не тільки чув і розумів кота, а і бачив Кузю. З ним він теж швидко потоваришував. Часто вони сиділи і вели світські бесіди на суспільно-політичні теми. Особливо було смішно, коли вони вдвох дивились футбол, або грали у відеоігри. В Кузі Вітя знайшов і товариша, і захисника. Тепер я іноді отримувала на горіхи не лише за те що сварилась на кота, а і за те, що сварилась на Вітю. Ця чоловічо-котяча мафія на чолі з домовим безповоротно взяла мене у заручниці. Але я не переймалась, говорила, що це не я в них у полоні, а вони  у мене в окупації. Звичайно жартувала.

Муля за кілька років померла, а от Шарик і досі жив в буді у нас на подвір'ї. До речі, Вітя мав таку особливість, усі тварини його любили більше ніж мене, тому залюбки слухали його. Наприклад, Шарик навчився бігати за м'ячем і виконувати різні команди: «Сидіти», «Лежати» і «Гавкати на Лесю». Остання команда мені не дуже подобалась, оскільки застосовувалась в прикол. При цьому сміялись обидва і Вітя, і Шарик. Ну, наскільки він міг сміятись взагалі.

Щодо мене, то я залишилась тією, якою і була - днем приймала в амбулаторії, як лікар, а зранку і ввечері, як відьма. Вітя мені не заважав, а навпаки підтримував у цій справі. Лише дуже переживав, коли я вночі літала до лісу. Він наполіг, щоб брала із собою мобільний. Нечисть так і не звикла до мого «гаджету», тому завжди розбігалась у різні боки почувши рингтон. До речі, мобільний прийшлось купити і мавці. Вона тепер постійно сиділа в інтернеті та соціальних сітках. Якщо одного разу ви зустрінете в мережі чарівну дівчину з чорними очима із ніком «Мавка», то можливо ваша інтернет подруга - справжня нечисть. Можете сміливо додавати її у друзі, оскільки я взяла з неї магічну клятву, що вона нікого до лісу затягувати не буде. Інтернет та рахунок теж не забували їй поповнювати, бо вона могла серед ночі подзвонити з проханням: «Лесь, поповни інтернет!».  

-  Мам, пап я одружуюсь! – щасливі очі сина зустрілися з нашими здивованими.

-  Ура, у мене буде старша сестра! – зраділа наша п'ятнадцятирічна донька Емілія.

-  Сину, але ж ти не закінчив університет, п'ятий курс ще попереду! – невдоволено сказав мій чоловік.

Вітя і через двадцять три роки був красуньчиком. Звичайно він тепер виглядав на свій вік, але все одно він був найгарнішим у світі чоловіком. Любила у ньому все і навіть ту зморшку, що зараз залягла між бровами.  Мене вже поруч з ним можна було сприйняти за його дочку. Проте, такою справжньою мене бачив лише він та діти. Для всіх інших, я виглядала на свій вік. Наклала спеціальне закляття на себе, яке ніби додавало мені щороку віку, і тепер не мала жодних проблем. В очах людей - була звичайна. Зараз ми сиділи за столом у нас вдома (точніше у мене вдома) на кухні за вечерею. Син сидів за столом, але не їв – тримав на руках старезного Фунтіка, що ще навіть буркав. Я періодично трохи омолоджувала свого кота – провідника, бо дуже не хотіла з ним розлучатись. Наш син Іван пішов у чоловіка – чорнявий, кароокий красень. Дівчата за ним постійно упадали, тому я не думала, що він так швидко вирішить одружитись.

- Переведусь на заочне! Піду працювати на СТО до дяді Толі! Як думаєш візьме мене?– запитав він.