Крок 11. Примирити всіх зі своїм вибором.

Не знаю, чи вправно я вдавав критично хворого пацієнта, але, мабуть, не дуже. Стогнав я правдоподібно, але не довго. Леся жодних рекомендацій, як себе правильно вести, не залишила, тому врешті махнув на цей цирк рукою. Не мав жодного уявлення, як люди відходять після такого. Лікар Георгій Митрофанович був вражений, абсолютним моїм зціленням, після зробленого, поспішно, МРТ. Списали все на правильно підібране лікування і людський фактор. Буває так, що тяжкому пацієнту, раптом стало краще. На ранок мене вже перевели у віп-палату. Лежав сам, з телевізором, кондиціонером, холодильником та власним сан-узлом. Не люблю я чужих людей поруч, є в мене такий «бзік», тим паче, що можу за це заплатити. Батьки одразу ж приїхали. Нажаль, не самі. За ними, як ні в чому не бувало, зайшла Ліля. Вона ласкаво мені посміхнулась та навіть, привітно чмокнула у щоку.

- Як ти себе почуваєш? – стурбовано запитала матір, присівши на край мого ліжка.

Почував себе відмінно, міг хоч станцювати зараз і окрім видимих подряпин, гематоми та шишки, мене нічого не боліло. Проте, видавати Лесю не збирався. До речі, треба дізнатись, як вона це зробила?

- Вже краще, - заспокоїв, маму погладжуючи її руку.

- Ми так злякались за тебе, - вона почала плакати. Я підвівся на здоровий лікоть (коча і зламана рука вже не боліла, проте була в гіпсі, тому не став на неї спиратись).

- Мамо, не плач,- лагідно її обійняв, коли та нахилилась. – Я живий, відносно здоровий, все ж добре!

- Так, Вітю, - посміхнувся батько, що сидів поруч на стільці. – Це просто чудо! Ще вчора нам повідомили, що можливо, тебе везтимуть в Інститут нейрохірургії для проведення операції, а сьогодні ти в порядку! Ти молодець і лікарі тут просто чарівники! Завжди буду їм вдячний!

Вмить зрозумів, що лікарі тут ні до чого. По великому рахунку і я теж. Леся! Не знав, що був у настільки тяжкому стані. Мені нічого не повідомили. Добре, розберуся з цим потім.

- Так, вони просто врятували і тебе, і нас! – додала мені сумнів мама.

- Так, вони молодці, - з нехотя погодився я.

- Я дуже рада, що тобі уже краще, - лагідно промовила Ліля, яка підійшла, сівши на стілець з іншого боку мого ліжка. – Думала, що з розуму зійду, коли Валентина Василівна мені повідомила, - жалібно промовила дівчина, змахнувши сльозу зі щоки.

Поглянув на маму, потім на тата – вони щасливо посміхались. От я дурень! Я ж їм ще з самого початку сказав, що зустрічаюсь з Лілею. Після другого вечора зникнень, коли тільки приїхав, батько спитав напряму, а я взяв і ляпнув: «Зустрічаюсь з Лілею, якщо все буде добре, то готуйтесь до весілля!». Мені тоді здавалось, що вона ідеальна кандидатка в дружини, тягнути немає чого і все вирішено. Потім, я знову зустрів Лесю та знову пропав навіки у її очах. Про це знав дід, але не знали батьки. Вони зараз думають, що це їх майбутня невістка, тому і подзвонили їй.  Тільки ж Лілі я все пояснив, ще тоді перед аварією. Чому ж вона зараз тут сидить, знову заглядаючи мені у очі, як лабрадор?  

- Я як тільки дізналась, то так перелякалась за тебе. Одразу з Лесею приїхала!

Ага, отож з Лесею! От звідки, моя лисичка дізналась, де я і в якому стані. Вона була тут.

- Так, бідна дівчинка, теж натерпілась, - співчутливо, із любов'ю поглянула на Лілю мама.

Ой-йой! Це ж моя мама уже нас одружила і онуків майбутніх поназивала у себе в голові! Трясця! Треба терміново якось викручуватись! Поглянув на тата. Він завжди був солідарний зі мною та підтримував мене в усьому. Точно, в союзники треба брати батька, інакше цю війну мені не виграти.

- Мамо, я трохи ще не зовсім прийшов до тями після аварії, тому втомився, - зробив змучений вигляд.

- Ой, синочку, так, звичайно, ми вже поїдемо, будемо завтра, а ти відпочивай. Я тут тобі курочку запекла, бульйончику зварила, там ще салат твій улюблений з тієї трави. Як її?

- Руколи, - підказав тато, посміхаючись.

- Точно, - підтвердила мама, - там ще фрукти, йогурти, соки - одним словом розберешся. Все ось у холодильник Лілечка поскладала, - знову тепло поглянула на неї.

- Дякую, величезне, - обійняв матір, Ліля ж сама схилилась і чмокнула мене у щоку. Я стримався, щоб не сіпнутись, намагався чарівно посміхатись.- Мамо ви з Лілею йдіть, а я з татом, ще хочу побалакати, така собі чоловіча розмова про аварію, мою машину і все інше.

- Добре, синку, - лагідно погодилась мама, - ми з Лілею в машині почекаємо.

Батько дістав з карману ключі і віддав матері. Вони вийшли, причинивши двері.

- Ти сину не переживай, - почав батько, сидячи на стільці поруч,  - машина звичайно розбита повністю і ремонту не підлягає, але нічого – головне, що ти живий. Машину ми тобі допоможемо купити. Знаю, що батькові моєму велику суму коштів віддав. Він перед відльотом мені зізнався, хотів картку повернути тобі через мене. Я звичайно не взяв і сказав, що раз ти так вирішив, отож він має взяти ці кошти. Правий я, синку?

- Так, тату, правий, - тепло йому посміхнувся.- Я не машиною переймайсь, то залізяка. Куплю іншу. Мене більше цікавить питання з Лілею.

- Ніяких питань у нас з матір'ю до неї немає!- з усмішкою запевнив мене батько.- Дівчина хороша, порядна, з малечку знаємо, батьки її теж люди хороші. Нас все влаштовує!