Крок 10. Втрапити у халепу.

 Зранку мене розбудив мобільний телефон. Я щільніше закуталась у ковдру. Телефон дзвонив не перестаючи. Комусь дуже кортіло до мене достукатись. Глянула на годинник, що висів на стіні – 6.20 ранку. Так, хтось дійсно потребує моєї уваги. Піднялася з ліжка та підійшла до столу. Поглянула на екран. – «Ліля». Чого б це так рано?

- Що трапилось? – здивовано запитала я, натиснувши кнопку прийому виклику.

- Лесю, - на тому кінці дівчина ридала і не могла спинитись. Невже це через те, що її покинув Вітя. Вона, що ридала всю ніч?

- Ліля, що трапилось?- перепитала її.

- Лесю, Вітя він…він…- її слова переривались риданнями, - потрапив у аварію…

Останні стола пролунали, як грім серед ясного неба. Ноги підкосились, опустилась на підлогу.

- Він живий? – насилу видавила питання з себе.

- Так, у лікарні, щойно мама його телефонувала… вони вже там…

- Як він? – полегшено видихнула.

- У реанімації…- ридала Ліля, - більше нічого не знаю…

- Зачекай, перестань плакати, можеш ясніше говорити, погано чую, - гул у вухах від шоку дійсно заважав мені все розчути.

- У тебе є машина, заїдь за мною, бо батьки саме сьогодні вночі поїхали відпочивати на море, - вже ясніше промовила вона.

- Зараз буду, - натиснула кнопку відбою.

Їхали ми у повній тиші. Ще одразу напоїла Лілю валер'янкою, яку дістала з бардачка. Нарешті, вона трохи заспокоїлась та перестала ридати. Вітя живий - це головне. Зараз би тільки дістатись до нього. Магією, зможу вилікувати всі його травми. Знаю, що зможу допомогти, але все одно хвилююся. Треба буде вилучити момент і непомітно пробратись до палати.  Трохи протрушувало. Що ж сталося? Він же гарний водій. Як так трапилось? Сотні питань роїлися у моїй голові, але там не знаходилось жодної відповіді.

- Лілю, доню, - обійняла дівчину Валентина Василівна, коли ми забігли до районної лікарні. Ліля одразу кинулась в її обійми та гірко заплакала. Мама Віті теж не стрималась.

- Василь Парфентійович, що трапилось? – запитала я батька Віті.

- Самі трохи в шоці!  - схвильовано відповів чоловік, він теж підійнявся нам на зустріч. – Зі слів поліції, молоковоз вискочив Віті із закритого повороту та втрапив у ліву частину машини. Водій був тверезий, але дуже втомлений, бо працює в дві зміни. Зранку збирав молоко по селах і спішив на завод. Водій говорить, що банально закрив очі на секунду. Машина у Віті хороша, спрацювали всі подушки безпеки, але залетіла  на половину під бочку. Ліва стійка біля нього не витримала – зігнулась від удару. Тому Вітя сильно забив голову. Закрита черепно-мозкова травма та відкритий перелом лівого зап'ястя. Зараз йому руку прооперували та відправили до реанімації.

- А водій молоковоза? – стурбовано запитала я, бо можливо ще хтось потребує моєї допомоги.

- Молоковоз – це танк, тай удар прийшовся під бочку, тому водій лише плече забив. А так, зовсім не травмований. Це він викликав швидку і поліцію. Вітя був непритомний. Коли швидка забрала сина, то водій знайшов його мобільний і зателефонував нам.

Валентина Василівна, нарешті, відпустила Лілю і кинулась в обійми чоловіка, знову заридавши. Василь Парфентійович погладжував її по спині заспокоюючи.  Під відділенням реанімації було пусто, лише ми вчотирьох стояли у тамбурі та чекали. Вийшов лікар худорлявий чоловік років п'ятдесяти.

- Лікарю, що там?  - спохопилась мама. – Як Вітя?

- Зараз непритомний у реанімації. Руку прооперували, наклали гіпс, а от з головою справа складніша. Удар викликав гематому та набряк головного мозку, якщо до завтрашнього ранку не зможемо зменшити набряк, то доведеться везти до Києва в Інститут нейрохірургії на операцію.

Валентина Василівна знову заридала на руках у батька Віті. Ліля тихо сіла на лавку поруч, а я стояла, ніби на розпеченому залізі. «Я можу допомогти без операції!» - ледь не вирвалось у мене. Зараз зовсім не час виявляти свої здібності, тай тут мені все одно ніхто не повірить. Як лікар, сама б не повірила.

- До нього можна? – стиха спитав Василій Парфентійович.

- Ні, не можна. Він зараз непритомний, може взагалі у кому впасти, тому жодних відвідувачів, - суворо сказав лікар. – Ви йому нічим допомогти не зможете, стан у нього важкий, але стабільний. Лікарі у нас фахові, не хвилюйтесь. Якщо потрібне буде термінове транспортування до Києва, реанімобіль на поготові.

- Лікарю, що ж нам робити? – підійняла на нього заплакані очі Валентина Василівна.

- Як би це жорстоко не прозвучало, але їхати додому, - суворо сказав він.- Можете зателефонувати мені ввечері, - він дістав із карману візитку та протягнув батьку Віті. Той взяв і поклав у карман.

- Ми приїдемо у вечері, - ствердно сказала мама Віті.

- Як забажаєте, але поки ніяких прогнозів дати не можу. Самі розумієте – тут все залежить від нього.

Ми вийшли на парковку, біля лікарні. Ліля вже не плакала, була, ніби чумна. Мама Віті – виглядала ще гірше.

- Ой, дівчата-дівчата, таке горе! – причитала вона. Знову обійняла Лілю, потім мене. – Що ж воно буде? – з надією в очах глянула на мене.