Розділ 9. Зізнатись у коханні.

Зранку настрою не було ні в мене, ні в Лілі, але з різних причин.

- Як там Вітя?- обережно запитала Лілю.

- Поки ще не приїхав, - невесело відповіла та. – Вчора днем телефонувала Валентині Василівні, ну ніби цікавилась як там Парфентій Устимович. Вона сказала, що він відлетів до Америки. Між іншим запитала про Вітю, сказала, що у Києві ще залишився.

- Що отак просто взяла і зателефонувала? – дивувалась її безцеремонності.

- Так, знаю її змалечку, ми ж з Вітею однокласники. А ще він якось говорив мені ще раніше, що повідомив батьків, про те, що ми з ним зустрічаємось. 

Прекрасно! Він ще й батькам розказав! Закипіла від люті. Одне радувало, Ліля не знає, що він вночі приїхав, отже до неї після мене Вітя не поїхав. У цьому любовному трикутнику, тепер стала відчувати себе коханкою. Вітя спеціально приховував наші стосунки. Хоча стосунками це назвати було тяжко. Вчора зраділа, коли вийшла і він мене поцілував, думала, що можливо ми якось поговоримо та визначимось, як далі будувати наші відносини, аж ні. Вітя - це Вітя! Він може мене розлютити і довести своїми кпинами з одного слова. Мені вже набридли ці американські гірки. Я доросла жінка і хочу ясності у стосунках. Бігати, ховатись по кущам я більше з ним не збираюсь! Хай уже визначається або я, або Ліля! Скільки можна? З такими думками просиділи до обіду. Зайшов лише Савелій Макарович – сільський голова і то не по хворобі. Повідомив, що під осінь виділить гроші на зовнішній ремонт лікарні: поставить пластикові вікна, перекриє кришу, зробить нову «шубу» на фасад. Ця новина значно підняла мені настрій. В середині лікарні уже був ремонт, рік назад знову все обновляли, а от ззовні дійсно потрібно було ще допрацювати.

Несподівано, під обід прийшов Вітя з величезним букетом червоних троянд. Він стояв на порозі і чарівно посміхався. Мене заступорило на хвилинку. До кого він прийшов?

- Привіт, працівникам медицини!

Ліля від шоку відійшла раніше. Вона підхопилась та кинулась йому на шию. Серце моє обірвалось. Потягнулась за поцілунком. Вітя спритно відхилився, закриваючись букетом.

- Найкращі квіти, для найкращої дівчини!

- Це мені? – зраділа Ліля.

- Звичайно, - лагідно посміхнувся він, на мить поглянувши на мене.

Червоні троянди! Самі такі квіти мені дарував Нік! Як, каже мій кіт – Йосип на кобилі! Зараза ти, Вітю, зараза! Він, що спеціально їх приніс і подарував Лілі саме тут?

- Дякую, - млосно протягнула дівчина, - зариваючись носом у букет, - так скучила за тобою! – знову полізла обійматись, чмокнула його в щоку, бо Вітя знову, ніби ненароком відхилив голову.

Дивно? З чого ж така переміна? Подумки уже спепелила Вітю, але побачивши таку його сьогоднішню реакцію на Лілю, трохи відклала всій гнів на потім. Дивилась з німим нерозумінням на цю сцену. Він вилучив момент, коли Ліля відвернулась і весело мені підморгнув. Опустила очі додолу. Тепер взагалі нічого не розуміла.

- Я за тобою, приїхав Ліля, хочу сьогодні тебе раніше забрати. Як думаєш, начальство відпустить? – він красномовно поглянув на мене.

- Лесю? – благально склала руки щаслива Ліля, що аж розпливлась від радості.

- Звичайно, можеш іти, - видихнула я. Що ще я мала сказати?

- Дякую! – застрибала вона і кинулась знімати халат, однією рукою – у іншій були квіти.

На порозі, він на мить обернувся до мене, пропускаючи Лілю уперед, та послав мені повітряний цілунок. Що??? Що це в біса означає? Що це за шпигунські ігри? Як мені розцінювати цю ситуацію? З квітами він приїхав до неї, забрав її, а повітряний поцілунок мені! Склала руки на стіл і опустила голову на них. Дістало! Котися все під три чорти! Дочекалась доки вони поїдуть і закрила амбулаторію. Завела машину - поїхала додому. Згадала, що десь у мене вдома було біле вино. Назад сьогодні повертатись я не планувала.

Відвіз Лілю додому переодягнутись. Біля своїх воріт вона прихилилась до мене і таємниче прошепотіла.

- Як хоч одягатись? Куди поїдемо?

- На природу, - так само таємниче прошепотів я. Дівчина радісно чмокнула мене у губи і побігла з букетом до хати. Ох! Це буде не легко. Видихнув та запалив.

Ми приїхали на річку. Тут у затінку височенних берізок, що росли уздовж берега, було затишно і спокійно. Ліля вийшла та потягнулась.

- Тут так красиво!

- Так, - підтвердив я, дістаючи плед з багажника. Розстелив на березі. Сів, Ліля сіла поруч мене та потягнулась за поцілунком.

- Зачекай, - лагідно зупинив її. - Треба поговорити.

- Гаразд, - здивовано прошепотіла вона.

- Ліля, давно вже мав тобі це сказати, але все ніяк не випадало нагоди.

- Давай, зараз саме слушна нагода, - радісно роззирнулась вона на пустий берег.

- Ти гарна, розумна, лагідна і дуже хороша дівчина. Ти казкова і будь-хто із чоловіків, був би щасливий поруч з тобою. Ти і сама, безумовно, заслуговуєш на щастя. Але я нажаль, не той чоловік, що зможе зробити тебе щасливою.

- Вітя, я не розумію, - її посмішка сповзла з вуст, між бровами залягла складка.