Крок 5. Визначитись чи варте воно того.

Відчував себе, як останній покидьок, але інакше вчинити не міг. Мені потрібно було бачити її реакцію. Побачив – здивування, розчарування, гнів. Вперше відчув почуття жінки так явно. Раніше навіть не замилювався над тим, що така реакція є значно кращою, ніж ніякої. Їй було не байдуже і це вже добре. Від думки, що використовую Лілю, ставало не по-собі. Ляля закохана в мене «по-вуха», але нічого окрім дружби та симпатії до неї не відчуваю. Моя душа і тіло бажало лиш тієї, яка тепер, мабуть, мене ненавидить. Як там «від ненависті до кохання один крок»? Мені життєво необхідно зробити цей крок у зворотньому напрямку. Знати би тільки як. Сьогодні я впевнився, що тепер не байдужий їй. Не знаю, що трапилось за ці роки, але Леся змінила свій погляд на мене. Від цієї думки було і радісно, і гірко водночас. Лежачи вночі у своєму ліжку, ніяк не міг заснути від цих нав'язливих думок.  Ця руда відьма не йшла мені з голови, заполонивши серце і душу повністю. Хотілось радіти від того, що я тепер їй цікавий. Разом з тим, хотілось вити від того, що не знаю як розсьорбувати цю кашу, яку заварив. Шкода обох дівчат. Одну від того, що зроблю їй боляче, якщо покину, а другу від того, що теж зроблю боляче, якщо не покину першу.  І якщо в першій я був впевнений, то в другій – зовсім ні. Можливо, я щось плутаю? Можливо, мені просто здається, що подобаюсь їй? Я так довго міряв про неї, що, мабуть, зовсім втратив голову, коли побачив знову. Якщо зараз помилюся в її почуттях, то це буде кінець. Я не витримаю, якщо ще раз втрачу цю жінку. Вдруге уже не позбираю своє серце зі шматків до купи. Було радісно та лячно водночас. Навіть не уявляв, що тепер робити. Встав, накинув кофту та пішов на вулицю палити. Виявилось, що не спиться не лише мені. Під верандою сидів дід з моїм телефоном і з кимось переписувався. Він попросив його у ввечері, бо в самого був кнопковий.

- Бачу ти поринув у простори інтернету? – посміхнувся, сівши поруч та запаливши цигарку.

- Що? – спохватився він. Дурнувата посмішка застигла на його обличчі. Глянув на мене, схаменувся. – А так! Як тут картинки у текст додавати?

Здивовано поглянув на свого продвинутого діда. Взяв телефон і показав, як вставляти смайлики. Мимоволі глянув на картинку адресата. Гарна жіночка, віку мого дідуся, з модною зачіскою та усміхненим обличчям.

- Крутиш роман по інтернету? – підколов його, не втримавшись.

- Можна і так сказати, - він відправив повідомлення зі смайликом, - зараз хвилинку, - він відправив смайлик з поцілунком і вийшов з соціальної сітки.

Простягнув мені телефон.

- Та ні, пиши собі, я не заважатиму!- весело посміхнувся я.

- Я вже попрощався, завтра спишимось.  

- Це вона? – запитав видихаючи дим. Судячи з його щасливих очей, вгадав.

- Так, знайшов її та написав! – радісно відповів він.

- І як?

- Все добре – вона вдова!

- Ніколи не думав, що смерть людини тебе порадує, - розсміявся я.

- Не просто радує, а дуже радує! Я, звичайно, нічого не маю проти її чоловіка, але наразі дуже радію з того, що він пішов у кращий світ. Тепер я точно її не впущу!  - він замріяно поглянув у далечінь. – Уявляєш, а вона за ці всі роки ні на день мене не забувала. Теж прожила без кохання.

- Тоді в чому справа? Вперед! – підбадьорив діда.

- Не все так просто. Вона живе в Америці, має двох дітей, громадянство і не хоче повертатись в Україну, - він похнюплено опустив голову.

- А що тебе тут тримає?

Дід задумався на хвильку, потім просіяв.

- Нічого!

- Тоді збирай чемодани, діду! Оформим тобі візу в Америку і лети собі за своїм щастям!

- Оце ти в мене розумний! – він радісно поплескав мене по плечу. Потім уважніше поглянув і знову спохмурнів. – Хоча ні – бовдур ти Вітя!

- Це ще чого? – щиро здивувався від такої зміни настрою.

- Бо обом дівчатам голову крутиш і душу ізводиш! Хіба так можна? Ти б уже визначився!

Я іронічно посміхнувся, викинувши недопалок у смітник. Віддав діду телефон в руки. Там на нього саме зараз прийшло повідомлення від його заокеанської подруги.

- Уже визначився діду, визначився, -посміхнувся на останок.

- То хто? – з цікавістю запитав він мене, але я вже зайшов до хати, не відповівши.  

Місячне сяйво заливало вулицю, якою я швидко крокувала. Спати не могла, тож вирішила позбирати трави, які збираються саме вночі. Вийшла в поле, вимовила тричі закляття і топнула ногою. Вітер свистів в обличчя, на якому тепер красувалась маска для плавання. Проте, навіть він не остудив мого гніву. Вітя! Що ж ти робиш? Він просто знущається з мене! А, можливо, мені так лише здається? Яке мені діло до їх з Лілею стосунків? Зустрічаються собі, то нехай зустрічаються? Чому мене це так дратує і болить? Я сама собі боялась дати відповідь на це питання. Відповідь десь крутилась на поверхні, але не йшла до голови. Приземлилась біля лісу. Пішла по стежці. За мною, одразу ж ув'язався чорт. Я обернулась. Він був страшний, з жовтими палаючими очима, невеликого зросту, косматий, мохнатий, з копитцями на ногах та ріжками на голові. Він тупцював за мною, махаючи головою. Від цього його борідка смішно хиталась в різні боки. Мені було не до сміху. Я була зла! «Бе-е-е-е!» - промовив він мені, намагаючись налякати. «Бе-е-е-е!» - перекривила його я, скорчивши таку ж гримасу. Чорт оторопів від здивування.