Крок 3. Зустріти дівчину, яку більше ніколи не бажав би бачити.

І подумала. Вдома ввечері, Лілені слова ніяк не йшли мені з голови. Вона тепер з Вітею, очі дівчини світяться від щастя. Ліля хороша і Вітя дійсно їй підходить, вони будуть гарною парою. Чомусь, від цих думок моє серце боляче стискалось, а сльози навертались на очі. Всі ці роки, намагалась не думати, як він там. А коли Парфентій Устимович приходив і розповідав про нього, то лише про Вітю, але ніколи про його особисте життя. Я воліла про це не питати. Що ж до мене, то Ліля права. Дійсно, життя минає - мені уже тридцять, а в мене ні чоловіка, ні дітей. Артем «підходяща кандидатура». Хлопець мого віку, добрий, відповідальний, порядний – такий буде хорошим чоловіком. І що з того, з того, що не люблю я Артема. Бабуся теж дідуся не любила, але жила з ним добре. Може у мене така ж доля? Я була така розбита та замислена, що Кузя з Фунтіком не наважились мене розпитувати. Мого сухого: «все добре» - вистачило їм, щоб не чіплятися до мене з питаннями.

Раптово, до моїх воріт під'їхала чиясь машина. Я поглянула у вікно. Вже було темно, тому не розгледіла нічного гостя. Він впевнено перекинув руку через хвіртку та відкрив замок. Шарик, що тепер жив у новій євро-буді, лише раз гавкнув і замовк. Отож, людина із хорошими намірами. Він був не прив'язаний та на лиху людину просто кинувся б. Не раз мої відвідувачі  не могли зайти на подвір'я, бо Шарик їх просто не пускав. Тоді і я не приймала їх. Вже шість років Шарик живе поруч зі мною та ні на мить не пропадає. Ззовні звичайна собака: їсть, спить і гавкає. Навіть з Мулею на пару кістки в городчику зариває. Раз дорились до того, що скелет Семена, бабусиного кота, відкопали! Теж мені шахтери! Але ж Шарик не звичайний. Тому його інстинкту я довіряла сліпо. Ввімкнула світло на вулицю і накинувши на нічну сорочку домашній халат, сміливо відкрила двері.

- Привіт, Лесю,- це просте привітання вибило у мене землю з-під ніг. Вітя стояв переді мною і в усі очі на мене дивився. Моє серце тріпнулось та забилось у прискореному ритмі.

- Вітя? – сказати, що я здивувалась – це нічого не сказати. Тепер це вже був не той Вітя-друг якого я знала. Це дорослий, мужній і дуже спокусливий чоловік, що добре знав собі ціну. Не дарма Ліля геть від нього втратила голову. Я б теж тепер не відмовилась... Ой, що за дурні думки! Ану прийди до тями Лесю! Я кліпнула кілька раз, щоб трохи прийти до тями.

- Так, це я, - він вбив мене остаточно, лагідно посміхнувшись. Ця божественна посмішка! Так, знову….

- Ти змінився, - намагалась, щоб мій голос не тремтів.

- А ти зовсім ні, - стиха, раптово сівшим голосом вимовив він. – Навіть і не скажеш, що шість років минуло. Ти не змінилась ні на хвилину, така ж … красуня. – Останнє слово він сказав уже з іншим виразом обличчя. Трохи з болем і прохолодою. Так, тепер він навчився швидко себе опановувати.

- Щось сталось? – нарешті і я себе опанувала.

- Діду стало погано, приїхав за тобою.

- Чому не за Лілею, вона медсестра – фельдшер, практикувалась на швидкій?

- Я хотів…- він запнувся на секунду, мабуть, побачив розчарування у моїх очах, яке я не змогла приховати, - але дід наполіг, щоб привіз саме тебе. В лікарню навідріз відмовився їхати. Тому надія лише на тебе.  

- Добре, я зараз, тільки одягнуся та екстрену сумку візьму. Зачекай.

Запросила його рухом руки до хати. Він заперечливо похитав головою.

- Я тут почекаю! – присів на лавку під навісом.

Мої руки трусились, коли я намагалась застібнути джинси. Я не могла опанувати себе. Хвиля почуттів враз заполонили мене і зовсім переполошили мій внутрішній стан. Зібрала волосся у хвіст, натягнула легкий светр та схопила екстрену сумку, що лежала завжди напоготові.

- Що сталось? Куди біжиш? – телепатично запитав Фунтік, ліниво підійнявши голову з дивану.

- Біжу до Парфентія Устимовича, погано йому, внук за мною приїхав.

= От добре! – зрадів кіт і сів на дивані, поглядаючи на моє ліжко.

- Що добре? –не зрозуміла я. – Що Парфентію Устимовичу погано?

- Ні, добре, що ти йдеш! – він нахабно застрибнув на ліжко і розтягнувся на ньому. - Я поки постережу твоє ліжко, щоб Муля на нього не застрибнула і шерсть свою не розносила!

Враховуючи те, що шерсть розносив лише він, а Муля не діставала до мого ліжка, щоб застрибнути – така його заява прозвучала, як нахабство.

- Добре! – не стала заперечувати. Часу не має. Подумала, що з  цим котом все одно марно сперечатись – зробить по-своєму.

Вибігла на подвір'я. Вітя сидів в бесідці, а поруч нього Шарик на лавці. Юнак пестив його за вушком і посміхаючись погладжував. Я оторопіла. Ніколи, нікому, крім мене Шарик такого не дозволяв! Поглянула на Вітю і задоволеного пса. Закрила рот, опанувавши себе.

- Я готова!

Нічого не могла зрозуміти. Міряю тиск Парфентію Устимовичу, а з тиском все гаразд. Оглядаю стогнучого хворого і доходжу до висновку, що він… симулянт! Його сина з невісткою і Вітю попросила вийти з кімнати, щоб не заважали. Тому говорити могла не таясь.

- Парфентій Устимович, Вам що робити нічого?

- Що? Мені справді було погано! – симулянт здогадався, що я здогадалась. – Поки Вітя тебе привіз – стало легше!

- Ану повертайтесь на живіт!  - скомандувала я.