Крок 2. Наробити дурниць.

- Лесю, Лесю відчиняй! - хтось тарабанив мені у вхідні двері, як божевільний. Поглянула на годинник в телефоні – 5.20 ранку. Стукіт з криками продовжились. –Лесю, Лесю, прокидайся!

Голос сусідки Людмили Станіславівни був дуже схвильований.

- Ну що там? Пожежа?!– невдоволено гаркнула я, протираючи очі на порозі. Вона вхопила мене за руку та благально поглянула.

- Лесю, корова захворіла! Зранку прийшла доїти, а вона лежить, ледь дихає! Доходить скотина! Допоможи!

- То ветеринара Артема Леонідовича кличте! До чого тут я? Я людський лікар, а не тваринний!

- Лесю, який ветеринар? Кажу ж, доходить! Рятуй! Ти ж відьма! Всім допомагаєш!

- Так, але ж не коровам!

- Людмила Станіславівна стояла і трусилась. Видно, що для неї це просто жах лишитись без корови. Ай, ну куди я дінусь?!

- Добре, заспокойтесь, зараз взуваюсь і трави візьму! Чекайте!

- Дякую тобі Лесю! – радісно подякувала вона.

- Поки немає за що!- невдоволено запахнула домашній халат поверх нічної сорочки. Одягнула в сінях галоші та забігла в кімнату-склад за травками. Відбрала потрібні у невелику торбину.  Подивимся, що там, а далі розберуся.

Зайшла в хлів до Мілки і закрила за собою двері, залишивши Людмилу Станіславівну на дворі.

- Чекайте тут! Буде треба покличу!

- Добре, добре! Тільки врятуй її, благаю! – перелякано просила вона.

Видихнула і присіла біля Мілки. Шість років назад я випила зілля та остаточно стала відьмою. Разом із магією, не згасаючою молодістю та ще деякими перевагами, я отримала і дар розуміти мову будь – якої живності, яку тільки забажаю: тварин, птахів, риб, комах і тому подібне. В свою чергу вони розуміли мене. Отож, погладила корову по шиї.

- Привіт, Мілко, як ти себе почуваєш? – корова мене знала, бо я часто приходила за молоком.

- Привіт, Лесю, погано, ледь жива, - корова мукала у відповідь, але я все розуміла.

- Що трапилось? – схвильовано запитала.

- Хазяйка поставила отруту для мишей, потравити хотіла. А я з'їла трунок.

- Чи ти при своєму глузді? Навіщо ж ти його їла?

- Не втрималась. Люда просочила отрутою цукор, а я люблю цукор. Спочатку з'їла його, а потім згадала, що то для мишей.

- Ох уж ти коровушка нетямуща, як тільки до кутка дотягнулась!

- Люда забула мене на ніч прив'язати.

- Добре допоможу тобі, тільки ти ж дивись не їж те, що не тобі!

- Не буду, - винувато промукала Мілка.

Я застосувала магію, торкнувшись її живота. Сяйво із рук стало переливатись в живіт.  Уявила, як кров Мілки очищається від отрути. Кілька секунд і все. Вона здорова.

- Дякую, - сказала корова  та почала пориватись вставати.

- Ні, Мілко,  - зупинила її руками, погладивши по шиї. - Ти мусиш мені підіграти. Ніхто ж не знає, що я магією володію, думають просто відьма – травками лікує, ось і нехай так думають. Я тобі зараз укол зроблю в шию з вітамінами і травок дам твоїй хазяйці. Потім скажу, що це вони тебе вилікували. Вона у воді їх розведе та пити тобі буде приносити. Це травки не шкідливі – покращать тобі травлення та імунітет. На ноги встанеш лише завтра, бо не буває такого швидкого лікування. Домовились?

- Добре, Лесю, твій секрет я збережу. Корови вміють берегти секрети.

Я розсміялась! Можна подумати, що навіть якщо вона захоче розказати правду людям, то хтось її зрозуміє! Дістала ампулу зі ширицем і дала їй укол в шию. Потім погладила та вийшла до переляканої хазяйки.

- Ну, що, Лесю?!

- Отруєння у вашої Мілки! – серйозно сказала я.

- Як отруєння? Нічого такого не давала, може де на полі щось з'їла?

- Бачила мишку у хліву, може Ви травили їх недавно?

- Так, вчора… - вона здогадливо луснула себе по голові. – От дурна моя голова! Я ж цукор поклала в кутку з отрутою вчора, а Мілку, мабуть, прив'язати забула. От вона і злизала – цукор любить страшне!

- Ну ось Ви і самі на дорогу вийшли. Я  зробила їй укол, що спинить отруту - показала використаний шприц Людмилі Станіславівні. -  Ось ці травки сьогодні будете запарювати та відпоювати. Завтра Мілка має на ноги стати.

Передала їй травки і розказала, як їх запарювати.

- Дякую, тобі Лесю! Ти просто повернула мене до життя!

- Будьте уважніше наступного разу.

- Буду, буду! Оце моя дурна голова! Ледь корову зі світу не зжила!

Вона ще бідкалась, а я пішла махнувши на останок корові. Та підморгнула мені оком.

Вдома, на моєму місці розтягнувся Фунтік. За ці роки, він з милого котеняти перетворився на товстого монстра. Важив кіт десять кілограмів і мав не зовсім лагідний характер.

- Фунтік! – гримнула я на кота. – Ти часом не припух?

- А треба було зранку спати, а не по-під хати тиняти! – він на відміну від іншої живності спілкувався зі мною телепатично. Це мій кіт–провідник. Я могла навіть і не говорити вголос, а просто подумати. Він почує і відповість, при цьому не видавши ні звуку.