Часть 3

Поява Саші в коридорі в такому вигляді стала для жіночої ради (жінотради) «Zimaletto» головною подією десятиліття. Коли Воропаєв гордо вийшов із кабінету Жданова, поправляючи свій гігантський кардиган, біля ресепшену вже зібрався весь «профспілка» компанії: Шурочка, Амура, Тетяна, Свєта та Маша.

Дівчата спочатку застигли, наче статуї, а потім у коридорі піднявся такий галас, що затремтіли шибки.

— Дівчата, тримайте мене! — крикнула Тетяна, хапаючись за плече Шурочки. — Це що, Воропаєв? Чи до нас приїхав Катин дідусь із села?

— Ой, мамочки! — Маша заплескала в долоні, ледь не впустивши чашку з кавою. — Дивіться на ці ґудзики! Вони ж більші, ніж моя місячна зарплата! Олександре Юрійовичу, ви такий... домашній! Вас прямо обійняти хочеться і чаєм із малиною напоїти!

Амура, яка завжди бачила людей наскрізь, примружила очі, підійшла ближче до Саші й обійшла його по колу, оцінюючи сорочку в клітинку.

— Тут справа не в чаї, дівчата, — авторитетно заявила Амура. — Тут пахне великою магією. Це ж чистий приворот! Наш завидний холостяк явно потрапив під вплив чиїхось брекетів та розумних очей. Дивіться, він навіть окуляри такі ж одягнув! Це кохання, я вам точно кажу!

Шурочка підскочила ближче, дістаючи свій блокнот:

— Олександре Юрійовичу! А це вовна чи напіввовна? Бо Катя свій кардиган три роки носить, і він як новий! Якщо ви з нею в одному магазині купували, скажіть адресу, мені чоловіку на риболовлю треба!

Саша, який взагалі-то планував виглядати загадково та романтично, від такого шквалу коментарів трохи розгубився. Окуляри знову з’їхали на ніс. Він серйозно кашлянув, намагаючись повернути собі статус суворого акціонера, хоча рукав кардигана, що звисав до пальців, сильно псував картину.

— Так, жінотрадо, розійшлися по робочих місцях! — суворо, але безуспішно спробував скомандувати Саша. — Це... експериментальний дрес-код для покращення мікроклімату в колективі. Ми з Катериною Валеріївною показуємо приклад солідарності керівництва та фінансового відділу!

У цей момент з кабінету вийшла сама Катя, тримаючи в руках той самий кактус. Побачивши, як жінотрада взяла Сашу в кільце, вона ледь стримала черговий напад сміху.

— Дівчата, залиште Олександра Юрійовича, — посміхнулася Катя, підходячи ближче. — У нас із ним зараз серйозна аналітика... чебуреків біля мого будинку.

Жінотрада дружно ахнула. Свєта навіть притисла руки до щок:

— Чебуреки?! З Воропаєвим?! Катько, ну ти даєш! Справжня жінка — навіть такого сухаря в кардиган вдягла і на розчинну каву розкрутила!

Поява Миколи Зорькіна перетворила це побачення на справжнє комедійне шоу.

Чебуречна на околиці міста зустріла Сашу ароматом розпеченої олії та пластмасовими стільцями. Воропаєв, обережно підібравши поли свого гігантського кардигана, двома пальцями тримав паперову тарілку з жирним чебуреком. Кожні дві хвилини він поправляв гігантські окуляри, які запітніли від пари. Катя з цікавістю спостерігала, як мільйонер намагається вкусити вуличну їжу і при цьому не заляпати сорочку в клітинку.

Раптом двері закладу розчинилися з таким гуркотом, ніби туди ввірвався загін спецназу. На порозі стояв Микола Зорькін. На ньому був його фірмовий старий піджак, а в руках він стискав величезну шкіряну папку з фінансовими звітами, наче щит.

Побачивши Сашу, Коля на секунду застиг. Він протер свої окуляри, одягнув їх назад, але картина не змінилася: перед його Катею сидів Воропаєв, який виглядав як її втрачений у дитинстві брат-близнюк.

— Катю! — драматично вигукнув Коля, підбігаючи до столика й закриваючи її собою. 

— Не бійся! Я тут! Я приніс аудиторський звіт за третій квартал, щоб захистити тебе від цього... цього... маскараду!

Саша повільно поклав чебурек на тарілку, зверхньо подивився на Зорькіна крізь свої гігантські скельця і поправив розтягнутий рукав вовняного кардигана.

— Зорькін, зникни з горизонту, — цинічно, але з гугнявим від окулярів акцентом процідив Саша. — У нас тут стратегічна сесія. Ми з Катериною Валеріївною обговорюємо злиття... наших інтелектуальних потенціалів. І взагалі, ти псуєш мені всю романтику району

— Яку романтику?! — обурився Коля, активно жестикулюючи папкою. — Олександре Юрійовичу, ви подивіться на себе! Ви ж вкрали Катин стиль! Цей кардиган — це інтелектуальна власність Катерини Пушкарьової! Катю, не вір йому, він хоче вивідати наші паролі від офшорних рахунків Жданова!

Катя вже просто не могла говорити від сміху. Вона сиділа, затуливши рот рукою, дивлячись то на Колю, який був готовий битися за неї папкою, то на Сашу, який намагався виглядати грізним мафіозі, маючи вигляд шкільного вчителя ботаніки на пенсії.

— Миколо, заспокойся, — крізь сміх видавила Катя. — Олександр Юрійович просто... намагається стати ближчим до нашого фінансового відділу. Присядь, пригощайся чебуреком. За рахунок акціонерів.

Саша від такого щедрого жесту Каті ледь не поперхнувся розчинною кавою «три в одному».

— Е ні, Зорькін, чебуреки тільки для вищого керівництва та їхніх муз, — буркнув Воропаєв, ревниво підсуваючи тарілку ближче до себе. 

— Тобі максимум — паперова серветка.

Поки Коля та Саша вели запеклий інтелектуальний бій за останній чебурек, за вікном чебуречної відбувалися не менш драматичні події.

У кущах бузку, прямо навпроти заляпаного вікна закладу, шурхотів дорогий костюм. Це був Андрій Жданов. Його туди пригнала Кіра, яка після побаченого в офісі кардиганного перформансу влаштувала нареченому історичний скандал: «Андрію, мій брат збожеволів через твою Пушкарьову! Зроби щось, або я заберу свої акції!».

Озброєний величезним професійним фотоапаратом із довгим об'єктивом (який він поспіхом відібрав у штатного фотографа «Zimaletto»), Жданов намагався зробити чіткий знімок. Він балансував на одній нозі, продираючись крізь гілки, і люто шепотів під ніс:

— Ну, Воропаєв... Ну, козел в овечій шкурі... Тобто у Катиному кардигані! Я зроблю ці знімки для ради директорів, і тебе визнають недієздатним!