Як зайчик Вухань ходив на щеплення

Одного чудового ранку маленький зайчик Вухань, як завжди, прокинувся у своєму затишному ліжечку з м’якої кульбабової пушинки. За вікном весело витанцьовували сонячні зайчики. Вухань солодко потягнувся і заусміхався. Він обожнював такі дні й з нетерпінням чекав завтрашнього дня, адже мав піти до лісової школи, де на нього чекали друзі, веселі ігри та біганина наввипередки.

Жив Вухань разом із мамою та татом у величезній, соковитій капустині, яка влітку пахла свіжістю, а взимку захищала від холодів. Зазвичай на сніданок у них була улюблена страва — хрусткі капустяні листочки, политі ранковою росою. Але сьогодні, коли Вухань пристрибав на кухню, на столі на нього чекало щось геть незвичайне.

Замість звичної зелені на тарілці лежали… варені яйця. Мама-зайчиха мовчки підсунула сніданок синові й загадково посміхнулася.

— Матусю, а чому сьогодні яйця? — здивовано поворушив носиком Вухань. — Де моя улюблена капустка? — Тобі на завтра потрібні сили, мій хоробрий зайчику, — лагідно відповіла мама. — А що такого буде завтра? — Вухань зацікавлено нашорошив вуха.

Те, що мама сказала далі, буквально перевернуло весь світ маленького зайчика догори дриґом.

— Ми завтра їдемо до лікарні! Тобі час робити щеплення, — бадьорим, позитивним голосом оголосила вона.

У Вуханя відібрало мову. Вушка безсило впали на спину, а лапки затремтіли. У лісових казках, які розповідали старші зайчата, «щеплення» звучало як щось жахливе, де величезні лікарі-ведмеді кололи гострими голками. Маленькому зайчику здалося, що це кінець його щасливого життя і що завтра він уже ніколи-ніколи не побачить теплого сонечка.

В усій красі уявивши жахливу процедуру, Вухань у розпачі кинувся до своєї кімнати. Зарившись носом у подушку, він кілька хвилин гірко ридав. Проте, витерши сльози кулачком, зайчик зрозумів: треба діяти. Потрібно рятувати своє життя! І в його маленькій голові з'явився відчайдушний план — втекти з дому.

План порятунку зайчика Вуханя:

1. Дочекатися, поки батьки заснуть.

2. Наставити будильник на 4:00 ранку.

3. Зібрати рюкзачок і тихо чкурнути в ліс, поки ніхто не бачить.

Упевнений, що його хитрий задум спрацює на всі сто відсотків, Вухань нарешті заснув міцним сном.

Наступне, що відчув Вухань — це те, як чиясь тепла лапка ніжно трусить його за плече. — Вуханю, сонечко, прокидайся, нам пора! — почувся голос мами.

Зайчик з жахом розплющив очі й кинув погляд на годинник. Стрілки невблаганно показували дев'яту ранку! Сонце вже давно стояло високо в небі. «Мій будильник! Він зрадив мене! Підвів у найвідповідальніший момент!» — промайнуло в голові переляканого зайчика.

Від образи й розпачу Вухань схопив годинник і з усієї сили жбурнув його у відчинене вікно. Будильник голосно гепнувся в траву. Побачивши таку витівку, мама-зайчиха не на жарт розсердилася: — Вуханю! Що це за поведінка? Ану швидко збирайся, ми запізнюємося на щеплення!

Сперечатися з розгніваною мамою було марно. Зайчик зрозумів, що здатися і просто одягнутися — це найкраще, що він може зараз зробити. За кілька хвилин вони вже сиділи в машині, яка везла їх до лісової лікарні. Вухань сидів тихенько, наче мишка, і з сумом дивився у вікно на золоті промені сонця. «Прощавай, сонечко... Прощавай, травичко...» — подумки прощався він зі світом.

І ось вони на місці. Кімната лікаря виявилася зовсім не страшною — світлою, з малюнками на стінах. Але Вухань цього не помічав. Він сидів на високому стільчику, затамувавши подих, і насторожено стежив за кожним рухом лікаря — доброго борсука в білому халаті. Серце зайчика калатало так сильно, що, здавалося, його чути на всю лікарню.

Поруч із Вуханем на столику лежала велика плюшева морквина — лікарняна іграшка. Бажаючи бодай на секунду відволіктися від страшних думок, зайчик повернув голову, щоб розглянути її. Смикнув носком, помацав лапкою пухнастий хвостик іграшки...

Коли ж Вухань повернув голову назад до лікаря, то просто роззявив рота від подиву. Борсук спокійно й акуратно наклеював на його плече яскравий пластир із зображенням веселої капустини.

— Усе? — кліпаючи великими очима, ледь чутно запитав зайчик. — Усе, малюку! Ти справжній герой, — усміхнувся лікар-борсук.

Вухань сидів на стільці й зовсім не розумів, що щойно сталося. Де ж велетенські голки? Де біль? Він взагалі нічого не відчув! Натомість у його маленькій пухнастій голові з'явилося чітке і залізне усвідомлення: боятися щеплень взагалі не треба. Вони зовсім-зовсім не страшні, а навпаки — захищають від хвороб, щоб можна було весело гратися з друзями в школі.

А коли лікар-борсук дістав із шухляди й протягнув йому смачну, солодку цукерку за хоробрість, Вухань остаточно переконався: щеплення — це навіть трохи приємно!

Звісно, за викинутий будильник довелося потім вибачитися перед мамою, але наступного дня Вухань біг до школи найщасливішим і найздоровішим зайчиком у всьому лісі!