8 (4)

Люсьєнові знадобилось кілька секунд, аби віддихатися. Пляшечка повернулась назад до кишені, і лише потім він повернувся до мене.

– Вибач, – некромант струснув головою. – Щось правда недобре було. Але я вже прийшов до тями і зараз увесь твій! Обіцяю більше ось так з розмови не випадати.

– Та до чого тут розмова… – я невпевнено знизала плечима. – Ти впевнений, що тобі не потрібно сходити до Амалії? Порадитись стосовно здоров’я? А що, як це справді демонічна віспа? Вона небезпечна… В тебе нема ніяких симптомів?

– Ти мислиш, мов цілителька!

– З чого б то раптом?! – обурилась я, але одразу зрозуміла, що він просто знає, як змусити мене змінити тему розмови. – Ах ти, хитрун! Просто намагаєшся відволікти, так?

– Звісно! Бо я хочу, щоб ти думала про побачення і про те, яким прекрасним партнером для тебе я можу стати, а не про стан мого здоров’я, – нахабно заявив Люсьєн, підступаючи до мене поближче. – І точно не хочу, щоб ти згадувала тут Амалію або того пройдисвіта, що крутиться довкола неї.

– Бен? Дуже милий юнак.

– Щось я не помітив.

– Просто треба придивлятись. А я придивлялась, – запевнила я некроманта, хоча насправді навіть не зиркала в бік того Бена.

Зарозумілий цілитель, впевнений в тому, що його робота найважливіша. Ми, бойовики… Гаразд, ми, бойовики і експериментальна група, таких завжди недолюблювали і намагалися триматись осторонь. Тож зовсім не дивно, що я не поспішала з ним ладнати!..

Але подражнити Люсьєна – то святе. Мені подобалось, як в його темних очах спалахували хижі іскорки, а цього разу навіть яскравіші, ніж зазвичай.

Цікаво, чому його так турбує саме Бен, що він на нього яскравіше реагує?

Сильніше навіть, аніж на мене саму…

– Звичайний зазнайко, – буркнув Люсьєн тим часом. – Серед цілителів такого добра повно, тільки й встигай відганяти. Так що дуже не раджу тобі думати, ніби він достойна особа для спілкування… Ходімо краще подивимось на прорив? Цікаво ж!

– Цікаво, – погодилась я. – А ти ніколи не бував у Безодні? Ну принаймні зі шкільною екскурсією. У нас всіх водили…

– Ти жила в столиці все своє життя. У нас до демонів ставились гірше! У батька взагалі око сіпалось щоразу, як хтось про демонів говорив, – скривився Люсьєн. – Як, зрештою, і про некромантів, – голос його став холоднішим.

Я помітила, що хлопець якось дивно сіпнувся, напружився, та й взагалі, був наїжачений, здавалось, ще секунда – і повипускає голки. Але запитувати, що з ним відбувається, все одно не стала, вирішила, що не варто ятрити чужі душевні рани, якщо не хочеш, щоб хтось потикав носа у твоє особисте.

Зрештою, я теж багато в чому не ідеальна.

Ми підійшли до прориву, і я, не стримавши власну цікавість, опустилась на коліна і взялась водити долонями над випаленим слідом порталу.

– Дивовижно… Справді, досить широкий прорив. Хоча я не відчуваю ніяких страшних хвороб тут, може, демонічна віспа не з самого прориву, а з демоном сюди перейшла, – я взяла грудочку землі та розтерла її у порох між пальцями. – Яке тут все-таки все… Незвичне, правда, Люсьєне?

– Ага, – він чомусь не поспішав схилятися.

– Дивись, а ось ґрунт з Безодні… Глянь на грудочки, вони ж зовсім різні!

 Люсьєн не відповів. Це мене насторожило. Зрештою, якого молодого мага, що не був жодного разу навіть на екскурсії, може зовсім не зацікавити ґрунт з Безодні?!

Я могла б припустити, що він в цілому до демонів не дуже, таке буває, але ж ні! Тоді б не кликав мене на побачення.

Ситуація ставала чим далі, тим дивнішою та напруженішою.

Я випросталась, збираючись вручити землю Люсьєнові і змусити його перевірити її властивості, та виявила, що він якось скособочився і стоїть… Дуже дивно. Відчуття таке, ніби зараз сорочка, що натягнулась так сильно на плечах, просто лусне.

– Люсьєне? – я обережно зробила крок до нього. – Що з тобою?

Простягнула руку і обережно торкнулась його плеча. Він різко підняв голову, і я побачила, як в очах хлопця, зазвичай просто чорних, спалахує скажена зелень. Довкола його голови закрутились зелені іскри, шкіра різко зблідла.

– Люсьєне? – перепитала я ще раз.

Я вже бачила колись такі перетворення. Вони були властиві геть не некромантам. Демонам. Але ж Люсьєн людина!

Нігті його перетворились на здоровенні пазурі. Він зашипів. Друга іпостась, чим би вона там не була, рвалась на свободу. Я бачила, що шансів у Люсьєна проконтролювати це нуль. Єдине, що я могла зробити в цій ситуації розумного – кинутись геть.

Тож позадкувала, аж доки не вдарилась спиною об дерево, тоді розвернулась до Люсьєна спиною і помчалась так швидко, як тільки могла.

 За спиною почулось жахливе гарчання. Я могла навіть не озиратись, щоб точно зрозуміти: він перетворився.

І він значно швидший за мене.