8 (3)

– Отже, ти не збрехав, коли говорив, що, аби вразити мене, готовий відкрити шлях до Безодні, – присвиснула я. – Ну ти даєш. Хто при тямі сюди піде взагалі?..

– Але ж тобі подобається, – знизав плечима Люсьєн. – Чи не так?

– Дуже, – прошепотіла я. – Проте ти не боїшся?..

– А чого я повинен боятися? – здивувався некромант. – Місце як місце. Чи ти через хворобу? А. Ну, по-перше, я не проти випити профілактичне зілля, якщо Амалія звелить. А по-друге, до некромантів зазвичай нічого не липне, так що не думаю, що мені справді щось загрожує.

Я мимоволі згадала той дурний, липкий страх, що охопив мене вночі. Демонічна віспа, що переходить на людей – це жахливо, звідки Люсьєнові знати, що некромантам не страшна ця мутація? Можливо, вона всіх здатна зачепити!

Гаразд, мені, як архідемониці, не страшно. А от Амалія, Бен, Люсьєн мали б добре думати про своє здоров’я. Та й священик… Хоча він – джерело місцевої єресі, чи варто дивуватись, що там нема що вмикати в його порожній голові?

– Ти якась замислена. Все в порядку? – Люсьєн обережно підійшов ближче. – Чи настільки не сподобалось місце для побачення?

– Звісно, це ж так романтично, привести дівчину туди, де зовсім нещодавно відбувся прорив і демони вилізали назовні.

Люсьєн застрибнув на повалене дерево і простягнув мені руку.

– Ходи сюди, – запропонував він. – Роздивимось тут все уважно. А демонів боятись – демоницю на побачення не водити! Ти класна, чому тоді жителі Безодні повинні бути страшними? Я не думаю стереотипами, і взагалі, вважаю, що люди просто занадто себе обмежують. Вигадали якісь умовності, намагаються триматися в рамках, а треба лише розслабитись, – він широко всміхнувся, – і контактувати з усіма расами. От у нас, до речі, з тобою діти якої раси народяться?

– Неіснуючої, бо в нас з тобою не буде дітей, Люсьєне. Я на одне побачення погодилась, а не на все майбутнє життя.

– Хіба я тебе не причарував?

Я вчепилась нарешті в його долоню і застрибнула на стовбур слідом. Аби втриматися тут і не впасти, неправильно ставши на суху кору, доводилось балансувати і притримувати себе хвостом. Люсьєн тримався набагато краще, напевне, через те, що був зручніше взутий. Він повів мене стовбуром вперед, а коли я мало не впала і відчайдушно замахала хвостом, намагаючись втримати рівновагу, спіймав і затягнув в свої обійми.

Хвіст, зрадницька кінцівка, миттю обвився довкола його щиколотки. Ще й китичка затремтіла. Ну, і що мені з цією реакцією взагалі робити?! Я не планую закохуватись в свого напарника-некроманта з дивним даром!

Однак зараз можна було швиденько поцілувати його і зробити вигляд, що це все заради того, щоб повернути борг…

Ні, справді, тільки заради цього! Насправді ж я зовсім не мала наміру цілувати некроманта. Нащо б воно мені здалось… Так, він привабливий хлопець, чого приховувати, однак я – дівчина вільна, незалежна і абсолютно точно не хочу ні з ким стосунків у найближчі дуже-дуже багато років!

Напевне.

Але поцілунок – це цікаво. Я потягнулась до Люсьєна, опустивши руки йому на плечі. Китичка хвоста затріпотіла, мов дівоче серденько, що б’ється в прискореному ритмі щоразу, як приємний хлопець опиняється поруч. Я закрила очі, уявляючи собі, якими теплими будуть на доторк його губи, і майже дотягнулась до них…

Хрусь!

Очі довелось різко відкривати. Люсьєна поруч вже не було, він ще й за хвіст мене смикнув! Спочатку я образилась, подумала, що він навмисно, роззирнулась, шукаючи, куди цей паразит зник, але коли зрозуміла, де він, втямила, що, напевне, справа не в підступній спробі розвести мене на поцілунок та подражнити. Напевне, йому стало погано.

Люсьєн сидів на землі, швидко-швидко моргаючи, і тер пальцями правої руки очі, ніби в них хтось піску насипав. Вигляд у нього був розгублений до крайнощів.

– Прокляття, – пробурмотів він. – Пробач. В голові запаморочилось, я баланс не втримав… Я не поранив твій хвіст?

Турботливий! Це ж треба, помітив, що міг зробити боляче… А я щось геть не про те думаю, зараз треба звернути увагу на його здоров’я!

– Хвіст у нормі. За себе краще говори. Все в порядку? – насторожилась я, вдивляючись в його бліде обличчя, доки хлопець вставав на ноги. – Люсьєне?

– Та… В нормі, – махнув рукою він. – Щось недобре стало. Тут, напевне, магічні поля не такі. Секунду, зараз віддихаюсь.

Він відійшов від поваленого дерева на кілька кроків, сперся спиною об широку сосну і просто стояв, здавалось, взагалі не ворушився. Точніше, так міг подумати хтось дуже неуважний, я ж чітко побачила, як він дістав з потаємної кишені ліки, які привіз Бен, і осушив пляшечку кількома ковтками.

Погано себе почуває? Чи відчуває, що ось-ось зірветься?.. Можливо, і те, і інше…