Розділ восьмий

Кіра

Прокинулись ми доволі пізно. На вулиці кукурікали далеко не перші півні. Один з них, з общипаним хвостом, заліз прямісінько на наше підвіконня і верещав, мов недорізаний, з такою силою, що хотілось затиснути вуха долонями.

– Божевільна пташка, – пробурмотіла я, вилізаючи з ліжка. – Божевільне село, божевільні люди і божевільна релігія… Де вони це вип’яли взагалі, про відьом хвостатих… А де леді Амалія?

Люсьєн вже не спав, він сидів в кріслі та гортав якийсь довідник.

– Вона пішла ще з годину тому, – знизав плечима він у відповідь на моє питання. Бен приїхав. Привіз книжки. Мені чомусь здається, що в цьому жахливому місці, в цьому селі, ми як мінімум на кілька днів. Можливо, тобі варто відправити батькам повідомлення, що затримаєшся.

Вчора я вже послала магією записку, що мушу з навчальною метою виїхати «на об’єкт», як виражався іноді мій тато, але Люсьєн був правий, це все одно означало, що я повернусь сьогодні зранку. Не бозна-коли.

Але написати батькам можна будь-якої миті. На щастя, магія значно пришвидшує темп життя і дозволяє не переживати, що лист не буде доставлено вчасно.

Зараз же мене хвилювало дещо інше.

– Ти сам як? Виглядаєш ніби не настільки блідим. Але вчора ти мене шокував!

– В хорошому чи в поганому сенсі?

– Знаєш, Люсьєне, і в тому, і в тому, – я хитнула головою, не даючи втягнути себе в жарт. – Це був великий ризик, застосовувати таку магію на пацієнті.

– Інакше він би помер гарантовано, а так – лише з певною ймовірністю.

– Ти мислиш, як справжній цілитель, – моє важке зітхання було навіть не частиною плану з вистави «з мене ніякий лікар». – У мене б так ніколи не вийшло, – а от це вже за планом. – Я тільки в бій готова кинутись будь-якої миті.

– Вчора, коли ти вдарила магією по людях, не було застосовано жодного небезпечного заклинання. Ти навіть змішала дві протилежні стихії воєдино, аби вони не постраждали від твого удару. Щось мені підказує, бойові маги діють трошки інакше. Вони набагато агресивніші, швидкі на розправу…

– Ой, це ти чогось неправильного начитався про бойових магів, – я замахала на нього руками. – Зовсім вони не агресивні, і тим паче не «швидкі на розправу», як ти кажеш, а просто маги як маги, які люблять свою справу. Мій батько, наприклад, бойовий маг, і все в нього в порядку.

– Він демон, – зазначив Люсьєн. – Це інше. Кому, як не тобі, знати, що у демона є расовий дар, вроджена схильність, отримана разом з, ну… Особливостями, от як у тебе хвостик, а є персональний, магічний дар, який можна розвинути по-різному. Мені здається, персональний дар лорда де Р’єна трошки інакший, аніж бойової направленості. А твій – цілительський, і бойовичка ти від природи, як кожний демон.

– Ой, мовчи, – замахала я на нього руками. – Ти майже став мені подобатись, і от, знову намагаєшся зіпсувати враження. Хочеш діяти сам собі на шкоду?

– Ти нестерпна, – засміявся Люсьєн. – Ходімо. Там Бен та Амалія збирають анамнез та видають другу порцію зілля нашим селянам.

Справді, неподалік від нашого будинку стояв знайомий віз, правда, уже без коней. До нього вилаштувалась неслухняна, невдоволена черга. Люди гуділи, перезиралися, сварились одне на одного, підозріливо косились на цілителів, проте пляшечки брали.

– Випити обов’язково до дна, – судячи з хрипкого голосу, Амалія повторювала це вже не вперше і навіть не вдесяте. – І завтра не забудьте прийти. Тільки, будь ласка, зранку, коли я звеліла, а не вночі та з вилами.

Чоловік, що саме приймав у неї ліки, невдоволено потер потилицю. Вигляд в нього був… Не те щоб присоромлений, я б радше сказала, страшенно невдоволений. Проте сперечатися він все ж не став і взяв ліки.

– Ще раз просимо пробачення за цей жахливий нічний інцидент, – втрутився священик Саймон. – Я особисто молитимусь за те, щоб Небеса пробачили нам наш гріх і нашу неповагу до вас.

Амалія зиркнула на нього так, що одразу стало очевидно: вона не вірить жодному слову чоловіка і абсолютно точно впевнена, що він сам намовив народ.

– Замість молитися, краще б ви ходили і перевіряли, чи всі на місці.

Саймон був вельми невдоволеним тим, що йому хтось щось вказує, але на диво не сперечався, відповів:

– Я й так можу сказати, хто не прийшов, леді.

– Зводіть мене до них додому, – звеліла жінка. Як на її вік, Амалія була вельми прудка та легко зіскочила на землю, жестом вказавши нам з Люсьєном займати її місце та роздавати ліки й далі.

Не можна сказати, що ми дуже охоче взялися до роботи. Та попри все, черга поступово повзла, і нарешті я віддала ліки останньому селянинові. Звісно, отримала від нього дуже несхвальний погляд, але плювати я на це хотіла.

– А це тобі, – Бен простягнув пляшечку Люсьєнові. – Леді Амалія звеліла передати, сказала, що тобі все-таки потрібно блокувати свої некромантські здібності.

– Це називається «гасити магічні збурення», а не блокувати здібності, – закотив очі хлопець. – Щось ти дуже безграмотний, цілителю!

– А ти нахабний, некроманте, – в тон йому відповів Бен. – То що, береш, чи тебе так лякає моя безграмотність, що залишишся без підстраховки?