7 (3)

Я не надто добре розбиралась в цілительстві, але щось мені підказувало, що руйнувати щось магією всередині живого організму – доволі невдячна історія. Ні, поза всяким сумнівом, зробити це можливо. Просто з ймовірністю відсотків у дев’яносто – разом з пацієнтом.

– Люсьєне, – пробурмотіла я, – але ж це може його вбити, хіба ні?

– Я вже робив це, – заперечив некромант. – Ти бачила. І всі лишились живими. Віспа, отрута, не має значення. Я спробую скерувати свій дар так, аби він нікому не нашкодив.

– Але…

– У нас нема іншого виходу.

Мені здавалось, що він помиляється. Нема виходу! Може, принаймні зілля влити в цього безмозкого бідолаху?..

Однак Амалія кивнула.

– Так ми принаймні спробуємо його врятувати, Люсьєне. Давай.

– Але в нього нема відповідної освіти! – втрутилась я. – У Люсьєна! У пацієнта теж нема, воно дурне, але зараз мова про інше. Що, як він зробить це неправильно? А ви думали про те, що він піде під суд? Якщо цей Саймон підніме шум…

– Ми діємо за магічним протоколом. Я контролюю ситуацію. Якщо щось піде не так, то всю відповідальність я візьму на себе, – запевнила мене Амалія.

– Просто прекрасно. То ви підставитесь, ризикнете своєю кар’єрою, здається, доволі видатною, тому що дозволите студентові просто використати смертоносну магію? Ні, ну якщо це принцип цілительства, то мене не дарма сюди розподілили…

Амалія запально манула рукою і явно збиралась щось мені сказати, але не встигла зронити жодного слова. Увесь простір довкола заповнився уже знайомим мені зеленкуватим сяйвом. Цього разу Люсьєн не розповсюджував туман всюди, сила скрапувала з його пальців прямо на груди хворого і проникала крізь шкіру.

Той засіпався під дією чарів. Ми з Амалією, зрозумівши нарешті, що Люсьєн не став очікувати, доки ми перестанемо сваритись, вмить притихли, обидві, і просто мовчки спостерігали за всім, що відбувалось, за тим, як концентрована, могутня сила проникала крізь шкіру і ніби переплавляла залишки хвороби, перетворювала їх на ніщо.

Я сама відчула цю смертоносну міць. Люсьєнові явно доводилось діяти дуже тонко, аби не завдати шкоди, і я була вражена, що він взагалі так вміє.

Нарешті зелень впала осадом на траву. Люсьєн відняв руку від грудей пацієнта і похитнувся. Ми ледве встигнули його підхопити.

– Кіро, – звеліла мені напружено Амалія, – відведи Люсьєна до будинку. Якщо буде потрібна допомога, покличеш мене. Я поки розберусь з пацієнтом.

Я опустила погляд на хворого. Він дихав – нормально, рівно, тільки шкіра стала дуже блідою, але я не знала, чи це через чари Люсьєна, чи через демонічну віспу.

І йому абсолютно точно потрібна була допомога Амалії.

Тож я, хай би що не думала про неправильні методи лікування, допомогла Люсьєнові спертись об моє плече – він відбивався і бурчав, що зовсім цього не потребує, – та повела його назад до будинку.

– В мене таке враження, – промовила я, коли посадила некроманта на ліжко, – що ти – професійно навчений цілитель, який просто не хоче зізнаватись, що це справа його життя. Ти проходив спецвишкіл? Коли це трапилось?

– Нічого такого я не проходив.

– Не треба мені тут розповідати! – я фиркнула і обмахнулась хвостом, мов віялом. – Не проходив. Ти вбив демонічну віспу в пацієнті.

– Так.

– І не вбив пацієнта.

– Справді. Мені здається, що так і було задумано, хіба ні?..

– Задумано, дійсно. Але ж це вважається дуже складною, майже непідйомною задачею! А ти вмудрився впоратись з нею. Люсьєне, як?

Він знизав плечима.

– Ми, некроманти, талановиті, навчаємося досягати свого, навіть якщо довкола все дуже-дуже погано, – розсміявся він, однак вийшло цього разу непереконливо. Сміх був сухим та хрипкуватим, він виривався з грудей Люсьєна з тихим покашлюванням

Я придивилась до нього.

– Люсьєне? – занепокоєно перепитала я. – З тобою все добре? Ти якось зблід.

– Та я в порядку…

– В порядку? – недовірливо перепитала я. – Люсьєне… Тільки не кажи мені, що ти заразився демонічною віспою від цього… Чоловіка!