7 (2)

Смолоскипи та «вогняні кулі» не гасяться водою, це знає кожен. Єдиний шанс змусити їх погаснути – це насправді швидко випалити їх. Проте я уявляла собі, якого розміру буде спалах і скільки дурнів постраждає, якщо вдарити вогнем – навіть неймовірно прицільно. Зрештою, я не вважала себе злочинницею, готовою комусь нашкодити.

Тільки дуже втомленою демоницею, якій не дають нормально виспатись ідіоти, що надумали себе захисниками людських істот.

Вода була крижаною – аби не перетворилась на пару надто швидко і нікого не обпекла. Уже одного цього холодного потоку вистачило, щоб частина натовпу кинулась з вереском геть, впускаючи свою імпровізовану зброю.

Граблі і лопати ж, покірні силі тяжіння, падали туди, куди їх відкинули, а не туди, куди безпечно. Хтось отримав древком по спині, комусь прилетіло по голові. Декілька смолоскипів встигли підпалити чиїсь сорочки, але, на щастя, води було достатньо для того, щоб загасити їх раніше, аніж ті люди взагалі принаймні щось зрозуміли.

– Відьма! – заволали зсередини натовпу.

Я не сперечалась. Відьма так відьма. Натомість запалила на руці ще одну вогняну кулю, таку собі суміш полум’я та води.

Взагалі-то це було складне заклинання – для будь-кого іншого, але не для доньки сніжної відьми та вогняного демона. Я і сніг могла викликати, але це трішки складніше за холодну воду. Та й зараз не допомогло б.

– Відьма! – кивнула я, дозволяючи кулі рости, набирати масу на моїй долоні. – І знаєте, що зробить з вами відьма за те, що ви посміли потривожити її сон? А-ну геть звідси!

Для більшості бунтівників цього вистачило. Їм більше не хотілось мене палити. Лишилось десь шість чи сім чоловік; я непогано бачила у темряві, але не змогла порахувати нормально, бо вони збились в одну купку, витягуючи вперед перегорілі смолоскипи, ніби вони могли перетворитись на мечі і захистити їх. Я дуже сумнівалась в ефективності цих заходів, але «радувати» їх поки гарною новиною не стала.

Замість того зробила великі очі і, запаливши довкола себе кілька вогників, винятково для покращення видимості, хутко закрутила хвостом.

Здається, радості селянам це не додало. Жіночка, що найагресивніше стискала в руці смолоскип, зі скаженим вереском кинулась геть. Слідом за нею помчав ще один чолов’яга.

Ті, що лишились, навпаки посміливішали, вирішили, що хвостата демониця це вам не бойова форма. Я б з задоволенням і таке показала, однак, на жаль для себе, не вміла поки що викликати другу свою іпостась. Тож довелось крутити хвостом ще інтенсивніше, робити великі очі. Коли ж підступні нападники опинились зовсім близько, я подалась вперед і викрикнула:

– Бу!

– Вшиваємось! – нарешті втямив, що краще не випробовувати моє терпіння і далі, один з чоловіків. Решта вирішили повторити його приклад та помчалися геть, аж засвистіло за ними.

Лишився тільки один. Уже серйозно прибитий граблями, які на нього повалились, з широко розкритими, мов скаженими очима, він взагалі виглядав досить дивно. Я насторожилась.

Чоловік зробив до мене крок, похитнувся. Потім ще один. Я почула важке, надсадне дихання – таке, ніби він кудись дуже швидко біг, хоча стояв на місці.

– Всі проблеми від вас, – прохрипів селянин, тицяючи в мене уламком смолоскипа. – Від вашої демонічної породи. Нічого доброго ніколи людство від вас не знало! Ці хвороби! Все через вас!

Промова, власне, була стандартна, нічого особливого. Але хрипкий голос, яким це все говорилось, викликав у мене занепокоєння. Він звучав глухо, ніби з труби, і враження було таке, ніби… Ніби  селянин ледь-ледь видушує з себе слова.

Я не помилилась. Коли він набрав повні груди повітря, аби виразити своє презирство до демонічної породи і тих, хто з нею має справу, зміг тільки закашлятися. В грудях у нього аж загуділо, і здавалось, всім тілом пройшла вібрація.

Чоловік похитнувся…

І впав без тями, просто на затоптану, политу моєю водою траву.

– Що з ним? Я йому нічого не робила, – видихнула я вражено.

Амалія не витрачала час на відповіді – дуже логічно, між іншим, в нашому випадку, бо було вже не до розмов. Вона кинулась до селянина і притиснула два пальці до його шиї, намагаючись виміряти пульс. Тоді просканувала організм магією, і сила дала про себе знати трьома короткими червонуватими спалахами.

Обличчя Амалії теж почервоніло, в тон до її дару. Не треба було довго думати, щоб розуміти: трапилось щось дуже погане.

– Дурень, – прошипіла вона. – В нього демонічна віспа, причому в активній стадії, жар, йому взагалі не можна було вставати. Тепер хвороба розповзається організмом, і я не впевнена, що ліки встигнуть спрацювати…

Я не була певна, що він принаймні випити їх зможе, в такому-то стані. А от Люсьєн, здається, знав, що робити.

– Віспу треба вбити магією, – серйозно промовив він. – Прямо в ньому. Іншого виходу немає.