7 (1)

Кіра

Амалія не помилилась, нам справді виділили гостьовий будиночок і дозволили лишитись на ніч в селі. Місця було небагато, і Люсьєн збирався лягти на підлозі, як справжній джентльмен. Проте Амалія виявилась проти. Зрештою, маги ми, чи хто? Тож довелось лягати спати на одному ліжку, розширеному з допомогою магічного простору.

Якщо чесно, спалось мені не надто солодко, і не через те, що поруч був Люсьєн. Якраз навпаки, його присутність трішки заспокоювала серце, яке все рвалось калатати, мов божевільне.

Здавалося б, для переживання жодних причин! Але все одно щось не так…

Нарешті причини самі дали про себе знати. Я почула гул, а потім крики зовні. Шум наростав; за п’ять хвилин він переріс у волання, може, і не дуже великого, але абсолютно точно дуже агресивно налаштованого натовпу.

– Магів геть! Магів геть! – зуміла вичленити хоч щось більш-менш чітке я.

– Демонам – безодню!

– Спалимо відьму!

Я сіла. Заморгала невдоволено. Протерла очі.

Кімната вся була наповнена відблисками полум’я. Жаром ще не тягнуло, отже, ніхто нічого не підпалив, тільки волали – і це, поза всяким сумнівом, новина хороша. Погана полягала в тому, що крізь невелике вікно я побачила зо два десятки селян, очолюваних місцевим священиком. Одні були озброєні вилами та сапами, інші тримали в руках саморобні смолоскипи. Хтось навіть підготував особливу «вогняну» зброю: просмолені кулі на металевих ланцюгах.

Я знала, що такими користувались в боях давнини, і не обов’язково бути магом, щоб запалити і метнути цю штуку.

Так, магом – необов’язково, обов’язково, щоб руки росли з потрібного місця, тому я вельми сумнівалась, що при метанні снаряд полетить в правильний бік, а не в якийсь дах.

Леді Амалія, здається, бачила десятий сон, Люсьєн теж мирно дрімав. Бен взагалі не приїхав, надіславши наставниці магічне повідомлення про те, що прибуде наступного ранку. Я лишилась з проблемою сам на сам.

Я відчинила двері, маючи намір вийти до них самотужки, але від гучного «відьма» аж мимоволі підібрала хвіст. Можливо, я була не настільки сміливою, як намагалась здатися!

Крім того, вогонь – це небезпечно. Краще перервати солодкий сон зараз, можливо, марно, аніж потім прокинутись в самісінькому епіцентрі пожежі.

– Люсьєне, – першим ділом я кинулась до некроманта і потрусила його за плече. – Прокидайся! Нам треба негайно вийти! Народ просто знавіснів, їм всім там щось аж робиться… Амаліє, – тепер побігла до жінки, – вставайте, ви чуєте мене? Не можна гаяти час. Вони там зі смолоскипами та «вогняними кулями», метальними на ланцюгу.

– Святі Стихії! – вигукнула Амалія, різко зриваючись на ноги. – Та тут же все, окрім церкви, дерев’яне.

– Включно з мізками тих людей! – закивала я. – А здоровий глузд вони принесли в жертву своєму вигаданому богові, якого навіть назвати не можуть… Швидше, прошу!

Тепер уже можна було виходити. Ми не роздягались перед сном, полягали в своєму одязі, тож зараз, пом’яті, але принаймні не напівголі, повискакували у теплу літню ніч. Люсьєн одразу ж підняв поки що легкий, та придатний до нашарування іншої магії щит.

– Що відбувається?! – вигукнула Амалія, взявши на себе роль дипломата. – Де Саймон?!

В натовпі священика не було, але я не сумнівалась, що все це організував він. Просто прийняв рішення відсидітись за чужими спинами, нічим не видаючи власної участі, а тоді стати на бік сторони-переможця. Який… Чудовий він керівник громади, інакше і не скажеш.

– Ми прийшли спалити відьму, що принесла лихо у наше село! Віддайте нам демоницю, а самі зі своєю магією можете забиратися! – закричав хтось зсередини натовпу.

– Ви збожеволіли! – обурилась Амалія.

– Вогонь! – той самий голос, що, очевидно, належав тимчасовому лідерові, поспішав роздавати накази.

Хтось підніс смолоскип до кулі на ланцюгу.

Що ж, наш щит такий удар, поза всякими сумнівами, витримає, і йому від того нічого поганого не буде. Однак щось мені підказувало, що ось той чоловік, який її тримає, що явно випив трохи еліксиру сміливості місцевої сільської модифікації, не дуже вдатний поцілити саме туди, куди поцілити потрібно. Тож летітиме та куля…

У будинок у них за спиною.

А тут купа дерева. Поруч ліс.

– Спалимо відьму! Спалимо відьму! – заволав хтось.

– Очистимо її благодатним вогнем!

Мізки собі очистіть від усілякої дурні! Божевільні істоти…

Вогонь, анітрохи не благодатний, уже починав розгоратися на кулі. Я зітхнула. Згадала, хто я така насправді. Бойова відьма, яка анітрохи не боїться можливої бійки, могутня чарівниця, яка добре знає, з ким має справу! Тоді прицілилась, нарощуючи довкола себе побільше магії…

І вдарила простісінько в центр натовпу сумішшю води та вогню.