6 (4)

Як демониця, я дуже добре знала: існує лише один спосіб стати демоном – народитися ним. Однак Амалія виглядала настільки впевненою в сказаному, що я спочатку навіть подумала, що вона справді не в курсі про те, що жодна хвороба не може змінити расу. Але потім я згадала, як вже обманулась одного разу, попалась на гачок цієї милої приємної жінки, яка, ясна річ, не могла задумувати нічого поганого… І дійшла до висновку, що все зовсім непросто.

Тим паче, настрій натовпу змінився. Хтось уже не так поспішав кидатись у бій, інші продовжували штурхати вперед священика.

– Перетворення на демонів? – перепитав він натужним голосом. – Невже ж цей кошмар, який передрікали у священних книгах, поступово стає дійсністю?

– На жаль! – кивнула Амалія. – З кожним днем ми все ближче і ближче до того жахливого дня, коли магія накриє вас з головою. І ось, прорив тут був невипадковим, як і те, що люди почали хворіти демонічною віспою. Демони підступно вирішили почати з тих, чия душа найзахищеніша, аби потім ніде в світі їм не було ані краплі довіри… Чи можете ви собі уявити такий жах? А воно ще й заразне… Можливо, якщо ми не зуміємо утримати хворобу тут, вся столиця одемоніє. А потім і вся Альсорія, адже втримати хворобу не вдасться. Якщо вчора я ще була не впевнена, то сьогодні мої супутники, – вона вказала на нас з Люсьєном, – знайшли підтвердження цьому, і ми негайно вирушили до вас, аби встигнути змінити принаймні щось. І відвар з цілющих трав мав би допомогти! Але ж ви не збираєтесь його пити…

Впевненості в тому, що ми – втілення зла, у народу явно поменшало. Вони заозиралися, напружені, зиркнули на свого священика, явно не знаючи, чи варто йому щось казати, чи ні.

– Може, й справді випити? – почула я чиєсь бурмотіння. – Раптом хвіст проросте… Чи роги проб’ються… А це ж напевне боляче…

– Ма-а-ам, я не хочу хвоста-а-а-а! – заревіла якась дитина ззаду. – Ма-а-а-ам, я не хочу рогів!

– А раптом ми змінимо колір? Позеленіємо?..

– Ваша Святосте! – кинулись двоє чоловіків до священика, – це ж що таке робиться, скажіть? Невже справді ми можемо демонами справжніми стати? Жах який! І нас кинуть на саме дно Безодні, і не буде у нас, єдиних покірних слуг божих, більше персонального раю?

Мені відчайдушно хотілось сміятися. Це ж треба бути настільки дурними, щоб у це повірити!

Але, напевне, втікачі від магії з самого початку не славились видатним розумом, а життя в одному поселенні зі священиком, який диктуватиме, що робити і що думати, гарантовано не сприяє ясній свідомості.

– Біда, йой, біда, – скрикнув якийсь дідок. – Це я на старості років демоном помру і буду не з жінкою спочивати? Так не годиться. Давайте ваші ліки! Я готовий пити!..

Згода священика уже мало кого хвилювала. Може, він і говорив щось про гіпнотичні властивості хвостів, але це вже не мало значення. Людьми керував страх.

– Тихіше, тихіше!.. – Амалія знову плеснула в долоні, і тепер всі затихли, дивлячись на неї відданими, повними надії очима.

Народ обрав собі нову захисницю.

– Не бійтеся, – ласкаво проговорила вона. – З вами все буде добре, я обіцяю. Ми зможемо разом знайти спосіб вас врятувати!..

Люди зачаїли дихання.

– Ви всі зараз станете в чергу і приймете першу порцію зілля. Завтра зранку ми подивимось на прояви. Якщо певні ознаки проявляться, отже, вам потрібне буде більш активне зцілення, і я вами займусь. Якщо ж нічого не трапиться, то це означатиме, що ви у безпеці, і демонічна віспа більше ніколи вас не зачепить.

Ага, от воно що. Зілля може одночасно і вилікувати, і вакцинувати, тільки давати його потрібно спочатку в малій дозі, аби перевірити, чи все в порядку, щоб не отруїти здоровий організм. Нормальна цілительська практика, і будь-які адекватні люди погодились би на неї і без зайвих вигадок. Розпитали би про склад зілля, подбали би про те, щоб завтра мати вільний день і перепочити після випитого, якщо раптом від ліків недобре стане…

Адекватними, на жаль, тут і не пахло, однак в чергу вони все-таки стали. Тільки священик тримався віддалік, але він уже встиг випити свою порцію зілля, тож за нього Амалія не переживала.

– Ми справді затримаємось до завтрашнього ранку? – тим часом спитала я у Амалії, доки Люсьєн розпаковував чергову пляшечку з зіллям і накрапував всім у воду потрібну його кількість. – Я не планувала бути тут так довго…

– Якщо поїдемо – контакт буде  геть втрачено, – сумно хитнула головою Амалія. – Це дуже складний контингент. З такими працювати важко.

– Але ви моли просто не брати сюди демоницю…

– Могла б. Та як я вже казала, іноді шокова терапія – найефективніша, – вона підморгнула мені. – Думаю, нам виділять комфортне місце для ночівлі. Все буде добре.

Я не була впевнена в тому, що в цьому селі взагалі може знайтись щось комфортне, окрім як в хаті священика, куди нас точно не пустять – та й я б не хотіла! – однак не сперечалась. Замість зайвих балачок я приєдналась до Люсьєна; тепер ми роздавали зілля вже вдвох.

Я помітила, що священик так і не наблизився і дивився на нас вовком, однак сподівалась, що йому не вистачить впливу перемогти чужий страх.

Бо, зрештою, на демонів віспа не перетворить, а от знищити здоров’я може. І краще не допускати епідемії, якщо це нам, цілителям, під силу.