6 (3)

До мене вже дійшло, що священик побачив в мені страшенну загрозу та джерело всіх бід їх села, але я все ще сподівалась, що це можна виправити, тож спробувала сховати хвостик за спиною. На жаль, ступор Саймона був не настільки сильним, щоб переконати його в тому, що йому лише привиділось. Він з мене очей не зводив, а гніву в погляді з кожною секундою ставало все більше й більше. Враження було таке, ніби він ось-ось накинеться на мене.

Я відступила до Люсьєна і притиснулась до нього. Не знаю, чи шукала захисту, чи вже заздалегідь готувалась до кругової оборони, але зробила це саме вчасно.

– У неї хвіст, – тицьнув в мене пальцем священик. – Ви, Амаліє, привели сюди прокляту демоницю? Вирішили нас знищити?! Народе! – в нього раптом прорізався голос, і крик вийшов таким гучним, що я аж підстрибнула на місці. – Народе, це не порятунок! Це наші мучителі, що прийшли віддати нас в руки злим силам! Вони обіцяють порятувати наші тіла, але загублять наші душі!

– Ідіоти, – пробурмотіла я. – А мізки ваші хтось уже поїв, напевне.

– Як на мене, цей дядько досить огрядний, – кивнув на священика Люсьєн. – Можливо, це був він. Ідейний натхненник.

Я кивнула. Мені здавалось, що некромант правий. Я взагалі не вірила в добрі наміри цього мерзенного чоловіка і була абсолютно переконана: йому вигідний такий спосіб життя, і він підтримує це все довкола себе з одною-єдиною метою.

Йому так комфортно.

Однак народ уже починав гудіти, підхоплювати слова свого провідника, і на їх обличчях відбивалось все більше і більше дурної впевненості в тому, що нас – всіх разом, – потрібно знищити, і чим швидше, тим краще.

– Демониця! – закричав хтось з натовпу. – Вона хоче нас вбити…

– Аніто, рятуй дітей…

– Як же ж це, де лучники, де наші воїни? Необхідно захистити нас від демониці!

Почалась штовханина. Я навіть не одразу зрозуміла, що взагалі відбувається, тільки хвилин за п’ять дійшло нарешті: це вони так намагаються визначити, хто з них опиниться в перших рядах і боротиметься з демоном, тобто зі мною, а хто прикриватиме тил і втече.

Звісно, за священиком люди вийшли беззбройні, магією з них ніхто не володів, бо жодний обдарований не погодився б жити в такому місці і вірити в якусь дурню замість Стихій. Однак їх було достатньо, щоб бійка, якщо раптом її все-таки затіють, минула дуже і дуже погано.

Спочатку жінки заштовхали за спини дітей. Я чула поодинокі крики – намагання матерів відправити свої чада по домах, – але їм ніхто не піддавався. Складалось таке враження, що малечі занадто цікаво, що ж то за демони такі, щоб вони ховалися.

Потім у перші ряди штурханами та стусанами вигнали чоловіків. Вони спробували вилаштуватись у дві шеренги, аби дати бій огидній демониці, тобто, мені, а потім якось непомітно друга шеренга почала протискуватись крізь жінок, відступаючи назад.

Хтось уже і п’ятами накивав, бо, на відміну від дітей, чоловіче населення цього села не хотіло дізнаватись нічого цікавого, воно просто хотіло бути в безпеці.

Тепер і перша шеренга спробувала змішатись з войовничим жіночим натовпом, але де там. Священик, що приєднався до свого народу, взагалі хотів оббігти своїх людей, але йому теж не дозволили цього зробити. Перелякані чоловіки вчепились в нього обома руками і намагались одночасно сховатись за його широкою спиною.

Треба було священика в профіль поставити, за тим пузом можна все село сховати.

Та все ж, що б я не казала, а ситуація ставала загрозливою. Потроху, помаленьку люди наступали на нас.

– Ще один крок, – прошепотіла я до Амалії, – і мені доведеться щось робити. Я бойова відьма! У мене нема цілительського терпіння!..

Жінка співчутливо зиркнула на мене.

– Терпіння приходить з часом та з мудрістю, дитинко, – зітхнула вона, а потім вийшла вперед і гучно ляснула в долоні. – Ану тихо! Розшумілись тут! Змовкли всі негайно, і ти також, святий, помовч!

Дивина, але ця фраза, сказана вчительським тоном, тоном наставниці, в руках якої сконцентрувалась вся повнота влади, мала просто-таки магічний ефект. Не знаю, чи справді додала чарів в свій голос Амалія, чи це був такий приємний збіг, але народ миттю затих.

На жінку тепер підозріло зиркали, чекаючи подальших інструкцій.

– Ви перелякались молодої архідемониці?! – прогримів її голос. – Але бог, в якого ви вірите, привів її сюди, аби вона поділилась з вами секретами своєї раси і лікування! Тому що це чесна демониця, яка знає, як вас врятувати. Вона, на відміну від усіх інших, не бажає такого поповнення своєї раси…

– Поповнення? – явно занепокоївся Саймон.

– Ох, – Амалія відвела погляд. – Я сказала зайвого… Керівництво заборонило, вони намагались переконати мене, що все нормально, що потім ви будете навіть раді…

– Раді чому?! – в голосі тепер дзвенів справжній переляк.

– Раді перетворенню на демонів, ясна річ. Адже це – фінальна стадія демонічної віспи, – приречено повідомила Амалія і низько опустила голову.