6 (2)

О, тут я була готова пригодитися. Зрештою, заклинань я мала повно і знала, як ними правильно користуватись. І брати навчили, і сама чимало освоїла.

Я підійшла ближче до дверей церкви, пробурмотіла знайомі слова собі під ніс, відчула, як магія перетікає в кісточки пальців і постукала.

Обережненько так.

Легенько.

Грім піднявся такий, ніби велет, більший за найвище дерево в цьому лісі, постукав власним кулаком по стіні церкви. Звук розійшовся каменем, підсилюючись. Люди, що повисовувалась зі своїх хат, аби подивитись, хто це там такий приїхав, повтягували голови в плечі.

Якщо всередині церкви хтось і був, то він явно зараз відчував себе так, ніби його запхали у велетенський дзвін, а потім по ньому постукали молотом.

Не знаю, чи священик так до нас, нарешті почувши, чи він просто втікав від звуку, але двері відчинились уже за три секунди.

– Що?! – гаркнув він. – Що тут відбувається?!

Амалія обережно відтіснила мене вбік і постала перед священиком сама.

– День добрий, – промовила вона. – Бачу, ви не надто поспішали відчинити… Але це, ясна річ, через те, що ви дуже зайняті справами насущними. Як хворі? Ви ж ізолювали їх, розмістили в церкві, я сподіваюсь? Це єдине місце, де їх можна ізолювати віл оточуючих і забезпечити хоча б мінімальні умови проживання.

Я спохмурніла. Серйозно? Вона дозволила мені «постукати» закляттям у двері та підняти такий шум, коли всередині були хворі? А мені здавалось, що Амалія добра та передбачлива жінка, хороша цілителька, яка ніколи не поставить пацієнта під загрозу!

Перш ніж все це відверто цілительське обурення виплеснулось з мене принаймні на Люсьєна як додатковий аргумент того, що не таким вже й неправильним був мій розподіл, священик поспішив довести: Амалія справді добра. Просто вона має багато досвіду і надто добре розуміла, з ким взагалі має справу.

– Церква не призначена для того, щоб на її поріг впускати скверну! Це місце, де спасіння душі шукають, а не ізоляції тіла. Тож ні. Вони сидять вдома, окрім, звісно, молитовної години.

– І молитовна година для них відбувається тоді ж, коли і для інших, – Амалія не питала, вона констатувала факт.

– Ясна річ, так.

Я замружилась. Отже, він перемішав хворих та здорових в тісному приміщенні церкви, аби вони разом помолились, і вважає, що це чимось допоможе від мутації демонічної віспи, яка вмудрилась перейти на людей. Віспи, яка навіть для демона може бути смертельно небезпечною.

З тим симулянтом, Пітером, на вступному фаховому випробуванні я, звісно, жарти жартувала, але якби в нього справді були ознаки демонічної віспи!..

– Просто чудово, – Амалія скривилась. – Послухайте, Саймоне…

Священик підібрався, поправляючи пояс на чималому животі.

– Скоріше за все, в селі уже захворіли всі. Я дуже сподіваюсь, що ви принаймні не приймали гостей в цей час?

– На в’їзді два лучники сидить. Вони пропускають тільки тих, кому дозволено. Але з попереднього вашого візиту нікого не було. Гості у нас тут – рідкість.

Амалія зітхнула. Не з полегшенням, як мені здалось, а з усвідомленням, що винятково чудом зараз вся столиця не лежить хвора демонічною віспою.

– Що ж, гаразд. Тоді не сталось нічого непоправного. Якщо всі в селі вип’ють ліки, то і розвитку хвороби, і смертям вдасться запобігти. Ми привезли з собою достатньо засобу…

– Звідки я маю знати, – надувся Саймон, – що це не отруїть моїх людей магією? Вони довірили мені свою безпеку, а я приведу до них магів і дозволю їм всотати в себе чари! – він вимовив це слово так, ніби воно позначало щось огидне.

– Жодних чарів. Це звичайний трав’яний збір, – запевнила його Амалія, явно знаючи, що священика тут треба обманювати, інакше каші не звариш. – Але ми можемо, звісно, занести його в церкву та перевірити. Або ви випробуєте самі, зробите кілька ковточків? Адже вас, Ваша Святосте, точно не зачепило б чарами!

Не знаю, що там було у зіллі, яке Амалія йому вручила, але Саймон зробив кілька ковтків та помітно повеселішав.

– Що ж, це справді богом схвалене зілля, – облизнувшись, заявив він. – Добре. Ходімо, зберемо громаду. Якщо дозволите посвятити, то я дам напоїти людей…

– Звісно, святіть скільки завгодно, – кивнула Амалія. – Аби випили…

Священик прихопив з собою маленького дзвоника на паличці та рушив по вулиці. Пересувався він повільно, так як був досить огрядним, тож люди встигали вискочити з хат. Худі, втомлені, всі вони дивились на Саймона, мов до них справді бог зійшов з небес.

Ми дійшли до кінця вулиці і повернули назад до церкви. Саймон виніс якусь воду, покропив трохи віз, де лежали пляшки з зіллям, полив щедро водою Люсьєна, Амалію, підійшов до мене і обмер.

Я спочатку не втямила, що змусило його так перелякатись, але потім дійшло. Мов загіпнотизований, він дивився на тремтливу пухнасту китичку мого хвоста…