Розділ шостий

Кіра

Село справді було дуже мальовничим.

Я рідко покидала межі столиці Альсорії, хоча мріяла колись побачити світ – але, можливо, пізніше, коли здобуду освіту і повне право називатись бойовою відьмою. Поки що, правда, білет у небуття мені видало саме цілительство.

Ми їхали на возі, в який запрягли двох дуже невдоволених коней явно не першої свіжості. У мене навіть виникло запитання, чи не оживив їх часом який-небудь некромант, але Люсьєн запевнив мене, що коні цілком живі.

Напевне, він був правий. Мертві коні не поводили б себе так паскудно, не намагались зжерти траву на узбіччі, не пожували б дорогий колекційний кущ, що ріс біля академії Торенвес і не позбувались потім решток того колекційного отруйного куща через сто метрів під безпосереднім керівництвом лютого некроманта.

– А звідки ці коні? – поцікавилась я, коли попереду уже показались перші хатки на фоні лісу. – І чому саме віз? І чому мені здається, що в нас цілиться лучник он з того дерева?..

Справді, на фоні мальовничих хаток досить легко було не помітити лучника, що сидів, озброєний, на широкій дубовій гілці і явно збирався стріляти в кожного, хто сюди наблизиться.

– Це село веде досить закритий образ життя, – зазначила Амалія. – Вони воліють не контактувати з зовнішнім світом.

– Вони живуть біля дороги, що веде на північ.

– Я не казала, що у них виходить. В будь-якому випадку, вони не люблять гостей, їх всіх повинен схвалити священик. Тому повертати тут може тільки той транспорт, який надали вони.

– Напевне, тому і коні такі вперті. Або вони вдались в своїх господарів, або вони просто не хочуть повертатись в цей культ ідіотизму, – буркнув Люсьєн.

Коні заіржали. Напевне, погоджувались.

Віз повільно з’їхав на нешироку дорогу. Кількадесят метрів вона йшла паралельно з основним шляхом, а потім повернула ближче до села. Я побачила побудовані рядком непримітні хатки, не побілені, але досить новенькі, якісь городи неподалік та дві великі будівлі, що стояли окремо.

– Я можу припустити, що оте біле – лікарня? Школа? – з надією поцікавилась я.

– То церква і дім священика, – хитнула головою Амалія.

– Прекрасно. І абсолютно не дивно, – кивнув Люсьєн. – Хіба хтось сумнівався, що ця свята людина подбає про свій добробут?.. Ви, до речі, не знаєте, у що вони взагалі вірять? Ну, якого бога згадувати, якого ні?..

Амалія скривилась.

– Вони не діляться цією інформацією зі сторонніми. На це стоїть сувора заборона. Тож спробуємо просто не наговорити зайвого.

– А може, ну їх? – зітхнула я. – Повинні ж вони понести відповідальність за те, що просто розповсюджують якусь дурню.

– Це було б занадто жорстоко, люба, – заперечила жінка. – Окрім того, якби ми підкорились їх власній волі і не намагались лікувати їх насильно, нам довелось би справлятись з набагато серйознішими проблемами. Коли хвороба вразить їх сильніше…

– Їх буде складніше рятувати, а цілитель не може пройти повз хворих, навіть якщо у них проблеми з головою такого рівня, що вони навіть не могли приймати лікування? – мій голос так і сочився отрутою.

– Ні, справа зовсім не в цьому, – заперечила Амалія. – Просто вони живуть біля великої торгової дороги, і рано чи пізно хтось та й заразить подорожніх. Спробують попросити про допомогу або навпаки, навернути у свою віру. А потім у нас буде вдосталь тих, хто хоче лікуватись. Але чи зможемо ми врятувати всіх? Чи вистачить нам компонентів?.. Набагато краще розібратись з невеликим селом і знищити цю мутацію демонічної віспи раніше, аніж вона встигне розповзтися.

Я тільки зайвий раз переконалась, наскільки ж не підходжу на роль цілительки. Про всі ці нюанси, які щойно озвучила Амалія, я навіть не задумувалась, у мене і в голові не було, що все може бути настільки серйозно… а виходить, так можна довести і до епідемії, і люди помиратимуть!

Цього я аж ніяк не хотіла.

– А де гарантії, що ця мутація вірусу не з’явиться знову? – спитала я уже куди більш пригнічено?

– Гарантій нема. Жодних, – знизала плечима Амалія. – Однак ми маємо спробувати. Так шансів буде набагато більше. Крім того, ми зможемо дослідити, що саме трапилось і призвело до виникнення мутації, а це, знову ж таки, важливо.

Тут я вже навіть не сперечалась, в голові навіть не виникло думки казати, що Амалія неправа.

Нарешті коні спинились біля тієї будівлі, яку Амалія називала церквою. На справжній храм вона не була схожа зовсім – ні високих куполів, ні мармуру, ні відчуття святості та магії, що мала б оточувати це місце. Просто якийсь шарлатан звів собі робочий офіс, витратив на нього гроші громади і продовжує забивати голову народу усякими дурницями.

Проте Амалія, рішуча та куди менш мила на вигляд, аніж при нашій першій зустрічі, злізла з возу першою, підійшла до дверей церкви і постукала в них, раз, другий.

Марно.

– Кірочко, – озирнувшись до мене, промовила ласкаво вона, – ти казала, що вивчала бойову магію та відчуваєш в собі потенціал бойової відьми? Я думаю, було б непогано постукати так, як це роблять справжні бойовики. Зможеш?