5 (4)

Ще тільки проривів нам не вистачало! Я зиркнула на Люсьєна, чекаючи, що він буде сперечатись і скаже, що ми такий собі матеріал для експериментів, але де там! Він уважно слухав жінку і навіть не думав сперечатись.

Ну, і що з цим тепер робити?..

– Взагалі-то я не впевнена, що неправильно розподілена відьма може зробити якийсь прорив, – похмуро промовила я. – В мене нема цілительських схильностей… я навіть не знаю, що там з Леєю і наскільки погано я залікувала її рану!

– Насправді досить добре, – ласкавий голос Амалії чомусь геть не порадував мене. – Вона чудово почувається і вже змогла повернутись додому, хоча ніч провела в лазареті.

– Тут?.. Ну, сподіваюсь, я справді нічого їй не зіпсувала, – зітхнула я. – Але все одно, цілителька з мене вельми сумнівна. І, щоб ви знали, я навіть не прагнула до цього статусу.

– Я помітила, – всміхнулась Амалія.

– От краще, – я спробувала підштовхнути до жінки Люсьєна, – його розпитуйте, що він вміє, бо, як я бачу, набагато більше, аніж вмію я. Я взагалі таких чудес не бачила, він одним закляттям зняв з усіх сліди отруєння, і вони битись перестали. І кров зупинив…

– Так, робота Люсьєна була чудовою, – похвалила його Амалія. – А ти, Кіро, неймовірно якісно заростила рану, навіть без базових знань. А ще зреагувала на небезпеку.

Я ледве не зашипіла від роздратування. Всі мої спроби знецінити власні старання – абсолютно марні, вона немов знущається.

Що ж, гаразд. Можливо, треба трохи часу для реалізації свого плану. Рано чи пізно я як мінімум набридну цій жінці, і вона вирішить відправити мене куди подалі.

– Отже, якщо ми закінчили обговорювати вчорашній день та намагатись переконати мене в своїй цілительській неспроможності, – Амалія ще й підморгнула мені, дражнячи, не те що натякаючи, а прямо показуючи, що вона бачить всі мої пориви, – я думаю, ми могли б перейти до іншої важливої теми. Що ж ми робитимемо сьогодні? А ми, власне, вирушаємо за місто.

– За місто? – уточнив Люсьєн. – Куди саме? Далеко від столиці?

– В одне маленьке селище неподалік, біля північного лісового масиву, – пояснила Амалія. – Чудовий куточок, неймовірні пасторальні пейзажі, можливість подихати свіжим повітрям…

– Якщо там так чудово, для чого ж ми там? – уточнила я. – Ну явно ж не для того, щоб подивитись на ті пейзажі, правда?

– Я чув, що біля північного лісового масиву, – напружено промовив Люсьєн, – відбувся ще один прорив з Безодні, чи не так?

– Так, так, – кивнула Амалія. – Якісь демони розважались і випадково пробили ще один хід, окрім офіційного. На щастя, його вже залатали.

– Але?.. – вигнула брови я. – Після такої фрази обов’язково має слідувати «але».

– Може, нам пощастило, – пробурмотів Люсьєн.

З виразу обличчя Амалії уже стало зрозуміло, що ні.

– Якби ж то, – розвела вона руками. – Але ні. Демонічна віспа…

– Це та, якою можуть заразитись тільки демони другого-третього порядку, і вона абсолютно безпечна для людей? – скептично гмикнула я.

– Це та, яку заніс туди напівдемон, і воно зволило мутувати, – скривилась Амалія. – Тож тепер ми маємо ціле село, яке знаходиться під загрозою смерті через невідому хворобу, яка, можливо, зашкодить їм занадто сильно. На щастя, ліки є.

– І ми їдемо туди дати їм ці ліки? – з надією поцікавився Люсьєн. – Вони ж доступні?

– Так. Вони більш ніж доступні. Однак, на горе, це село навідріз відмовляється лікуватись. А про профілактику для тих, хто же не захворів, я просто мовчу.

– Чому це? – здивувалась я.

– Тому що, – розвела руками жінка, – це суперечить їх релігійним переконанням, прийняти щось від магів. Розумієте, це миле селище населене не тими, хто живе там уже сотнями років та десятками поколінь. Після возз’єднання нашого світу та Безодні сталось багато подій… І не всі були згодні з ними на сто відсотків.

Вона могла далі не говорити, я й так все зрозуміла. Там – люди, які жили у великих містах, але не прийняли те, що з ними одними й тими ж вулицями ходитимуть демони. Коли я народилась та була малою, демонічні хвости було прийнято ховати та робити вигляд, що ми такі ж люди, просто з трішки інакшими силами. До міжрасових шлюбів взагалі ставились з натяжкою…

Однак час йшов, і суспільство прийняло зміни. До них дійшло, що демони нікуди не зникнуть, а драконів значно більше, аніж вважалось раніше. Тож втікати довелось тим, хто відмовлявся приймати нову дійсність.

Такі поселення тепер існували поруч з кожним великим містом, і, якщо чесно, вони були величезним джерелом проблем. Своя релігія, свої переконання, небажання приймати магію…

– Ви впевнені, – зітхнула я, – що мені та моєму хвосту там є що робити? І… некроманту, уособленню того, що вони ненавидять?

– Впевнена, – кивнула Амалія. – Вони вимушені будуть на ходу перелаштовуватись та звикати до нових порядків. Давно пора було… а ми вирушаємо сьогодні ж. Бен вирушить за кілька годин, після того, як розбереться з пацієнтами, заодно прихопить з собою книги. Вам же потрібно навчатись.

Судячи з виразу обличчя Бена, він був готовий нас за це проклясти. Я відповіла йому кривою усмішкою.