5 (2)

– Серйозно? І ти справді питаєш мене про це?.. – вигнула брови я.

– Це така маленька помста, – підморгнув Люсьєн. – За зіпсоване побачення.

– Ну це-то проходить нормально…

– Це не побачення!

– Хіба?

– Я це не зарахую, – запевнив мене хлопець. – Можеш навіть не сподіватися, Кіро де Р’єн. Ми просто йдемо на навчання, де нам розкажуть про те, як правильно бути цілителями.

Взагалі-то поглядом можна було спопелити. Але я, на жаль, не знала це закляття, та й Люсьєна шкода, тож довелось обмежитись своїм невдоволенням та невдоволено фиркати.

Попереду дуже скоро показалась академія Торенвес. Я подивилась на знайомі гострі шпилі і важко зітхнула. Кожного разу, коли я приходила сюди протягом чотирьох років навчання, я раділа. Мені подобалось навчатись, дізнаватись щось нове. Тепер я зиркала на академію з острахом, як на зрадницю, що вже одного разу змусила мене робити те, чого я не бажала, своїми інтригами, а тепер була готова до атаки знов.

На нас чекали вже в холі. Високого світловолосого Бена я помітила одразу ж, він топтався біля однієї з широких білих колон і замахав рукою, підкликаючи нас до себе.

– Чому так пізно? – невдоволено поцікавився він. – Чи некроманти не знають, що таке розпорядок дня нормальних цілителів.

– Пізно? – вигнув брови Люсьєн. – Лише дев’ята ранку. Я взагалі раніше дев’ятої вечора можу не вилізати зі своєї труни.

Бен закашлявся.

– Це недоречний жарт. Ти некромант, а не вампір.

– А ти студент леді Амалії, а не вона сама, тож не бачу приводів нас вичитувати, – Люсьєн знизав плечима. – Ми прийшли нормально, так, Кіро? Наставниця вже на місці?..

Бен жестом звелів слідувати за ним. Він продовжував говорити, тамуючи відверте невдоволення і перемішуючи його зі зверхніми нотками.

– Так, наставниця вже на місці, – промовив він, – і, перш ніж ми зайдемо до неї, я хочу дати деякі поради… Хочу попередити, що ви повинні розуміти, наскільки це велика честь. Леді Амалія… Дуже добра. Вона з повагою та терпінням ставиться до багатьох студентських вибриків і готова спокійно реагувати на прояви важких характерів, проте навіть у її золотого серця є міра витривалості, і було б дуже добре цю міру… Не переходити. Я розумію, що ректорська донька навряд чи розчарує леді, але за вас, юначе, ручатись не можу.

Це ж треба, яке пихате! Ми з Люсьєном не були друзями чи тим паче парочкою, але мені стало образливо, що якийсь паразит так говорить про нього.

– Юначе? – вигнула брови я. – Всі ми троє, здається, однолітки, і нема жодної причини поводити себе так, ніби це ти наш наставник, Бене.

– Я був одним з кращих на потоці цілителів.

– І все одно отримав шанс навчатись у леді Амалії платно, чи не так? – я знизала плечима. – Не завжди статус кращого свідчить про власну силу. Іноді це свідчить про силу потоку. Як і статус гіршого. В житті все дуже неоднозначно.

Він заскрипів зубами.

– Я лише хочу пояснити, – промовив зрештою дуже неохоче, – що леді Амалія заслуговує на повагу та безумовне виконання всіх її наказів.

– Мені цікаво, це вона сама намовила тебе про це з нами поговорити, чи ти таким чином намагаєшся проявити ініціативу? – скривився Люсьєн.

Вони обмінялись ворожими поглядами. Бен явно був невдоволений тим, що з ним сперечаються і що його авторитет не визнано як безумовний, але зрештою він змушений був відвернутись, все-таки не витримавши випробування.

Я зробила для себе висновок, що леді Амалія нічогісінько не знала про ці його «мудрі поради» і перебувала в щасливому невіданні з приводу того, який у неї зарозумілий учень. Можливо, вона б не дозволила йому поводитись так пихато.

Я мала сумніви, чи впорається з моїм або Люсьєновим характером ця мила жінка – хоча, варто визнати, після вчорашньої розмови про польове цілительство уже трохи змінила свої початкові судження, дарма я так рішуче назвала її милою бабусею при першому знайомстві, добре хоч вголос нічого не наговорила, особливо образливого, – але могла гарантувати, що Амалія ніколи не стала б нікого принижувати.

Вона здавалась… Зовсім не такою.

Бен вів нас академією Торенвес з таким виглядом, ніби він був єдиним путівником у цих дивних плутаних коридорах, але, коли ми нарешті прийшли, я не втрималась від коментаря:

– Взагалі-то можна було просто сказати нам зайти через інший корпус. Три сходинки, і ми були б на місці, – я вказала на двері. – Це завжди швидше. Здається, Бене, ти не надто добре знаєш рідний навчальний заклад.

І, доки цілитель скрипів зубами і поминав незлим тихим словом паскудний характер ректорської доньки, я першою штовхнула двері до цілительського кабінету.