Розділ п'ятий

Кіра

Наступний ранок зустрів мене співчутливо-насмішкуватими поглядами батьків. Вчора я жодного слова не сказала про свій «цілительський подвиг», однак навіть не сумнівалась, що татові повідомлять про це, варто йому переступити поріг академії.

– Не треба на мене так дивитись, – пробуркотіла я, сідаючи за стіл. – Нічого такого не трапилось. Хіба ні?

– Справді, не трапилось. Однак я дуже радий, що в такій ситуації ти змогла проявити всі свої сильні сторони, – посміхнувся тато. – І не надто довго пручалась думці, що ти можеш бути цілителькою.

– Якщо ти вважаєш, що я здалась, то ти помиляєшся, – буркнула я. – А в тому закладі я опинилась тільки тому, що збиралась розборонити бійку, вжаривши вогняною кулею кількох тієї бійки учасників. Просто не встигла. Але водичкою таки полила!

– Де Р’єни ніколи не здаються, – підморгнув тато. – Просто мені приємно знати, що впертість моєї доньки відступила на задній план, коли мова зайшла про порятунок чужого життя. Ти змогла допомогти тій дівчині, а не кричала, що це не твоя професія. І зробила це успішно.

– Це ні про що не свідчить.

– Окрім того, що ти сильний маг і хороша людина – ні про що. Ну, демониця. Ти мене зрозуміла, – кивнув він.

На цьому розмову було скінчено. Кожен з нас лишився при своїй думці. Впертість я успадкувала від тата… Можливо. Всього половинку! Іншу половинку – від мами, бо вона в мене теж була з важким характером. От така мила, приємна жінка, але коли їй треба чогось досягнути, здатна і тиснути, і наказувати, і все на світі робити. Особливо заради своїх!

Чомусь похвала батька трошки покращила мій настрій. Справді, важко провалити тест на цілительство, коли тобі підсувають помираючих. Кожна нормальна людина – ну, чи демон або дракон, це тут не грає ролі, – спробує щось зробити і допомогти постраждалому в такому випадку! Звісно, я кинулась лікувати Лею, мобілізувала сили. Я ж могутній маг. Чудова майбутня бойова відьма, між іншим. Можу підлікувати заодно.

Напевне, у мене не було шансу провалити вступне, взагалі. Не через дар! Просто тому, що будь-хто вчинив би так само на моєму місці і кинувся б рятувати…

Отже, варто шукати інші способи провалити навчання. Або вмовити леді Амалію сказати, що це не моє покликання, і мене варто б відіслати на якусь іншу спеціальність.

А може, я починаю з неправильного, так би мовити, кінця? Що, як треба не показати себе поганою цілителькою, а проявити хорошою бойовою відьмою? Продемонструвати силу?

Це звучало як хороша ідея. Так я нікому не зашкоджу, але з цілителів мене переведуть.

Думка виявилась настільки вдалою, що я мало не підстрибом вийшла з будинку… і завмерла на порозі, побачивши, що Люсьєн Мур, паскудний некромант, який не зарахував нам попереднє побачення, бо воно виявилось провальним, і він не мав бажання мене цілувати, стоїть, підпираючи один зі стовпчиків воріт.

– Моя прекрасна напарнице, – він жартівливо вклонився, – я вирішив, що – враховуючи твою тягу до знань, – краще прийти за тобою.

– Ти вважаєш, що мене не тягне до знань? – спохмурніла я.

– Я вважаю, що сила тяжіння у пригод набагато сильніша, а я не хочу лишитись один на один з тим Беном та його розповідями про велику честь.

– Як на мене, дуже милий юнак, – фиркнула я.

Бен мені насправді не сподобався. Можливо, саме через таких, як він, я й не хотіла бути цілителькою. Юнак видався мені дещо пихатим та зарозумілим, а ще він явно вважав, що ми недостойні навчання у Амалії. А ми навіть не хотіли!

Гаразд, я не хотіла.

– Слухай, а тобі взагалі подобається перспектива стати цілителем? – спитала я у Люсьєна, підходячи ближче.

Він запропонував мені лікоть, і я цього разу навіть не стала сваритись і казати, що не згодна крокувати з ним поруч, а сперлась об його руку.

Не знаю, навіщо, але нехай. Може, потім він мене поцілує, і ми вирішимо, що ця романтична прогулянка до академії Торенвес і була нашим побаченням?

– Цілителем? – він знизав плечима. – Їх люблять. Вони допомагають людям. А я некромант, мене ненавидять і обходять десятою дорогою. Отже, я можу сподіватись, що одне та друге компенсується, і я перестану бути самотнім.

Це прозвучало дуже щиро. Я поплескала його по руці і з сумнівом спитала:

– В тебе що, взагалі нікого нема? Друзів, дівчини?..

– Ні, я маю дівчину, а тобі пропоную побачення з поцілунками просто тому, що мені не вистачає пригод на оте місце, з якого росте твій хвіст, – підморгнув мені Люсьєн. – Звісно ж, ні!..

– А раніше?..

– Мій некромантський дар прокинувся, коли мені було чотирнадцять. До цього я мав купу друзів. Що стосується стосунків з дівчатами, то ми зустрічались з однією некроманткою, але… Наш дар занадто резонував. Ми розійшлись. Тим паче, мене викликали до академії Торенвес, а вона залишилась там, – він махнув рукою. – Не хочу про це говорити… А ти? В тебе є хлопець?

Цікаві питання мені задає той, хто сам кликав мене на побачення!

– Серйозно? І ти справді питаєш мене про це?.. – вигнула брови я.