4 (4)

Я не чекала таких слів, підтримки з її боку і взагалі… Цього не мало відбутись! Я розраховувала на те, що Амалія в кращому випадку мене не сваритиме.

А вона…

Похвалила?!

Я була настільки вражена, що навіть не запитувала, що саме за м’ясо вклали в той бутерброд, що мені принесли, а просто взялась його жувати. Люсьєн витер руки вологою ганчіркою, яку йому теж принесли, зробив кілька ковтків води, відмовився від їжі, упокоїв порося, яке явно збиралось йти за ним, а тоді жестом запропонував мені піти за ним.

Дорогою до нас приєднався той юнак, що прийшов з Амалією.

– Бен, – представився він. – Я цілитель, учень леді… Вам пощастило, що вона працюватиме з вами цілком безкоштовно. Навіть за гроші черга така, що не всі її вистоюють!

– Черга? – здивовано перепитала я.

– Так! – кивнув хлопець. – А вона вас ще до занять похвалила, це взагалі дивовижно. Леді дуже сувора.

– Сувора?! – тепер вже настав час вражатись і Люсьєнові.

– Ну, а чого ви хочете від відьми, що пройшла стільки битв? – зітхнув Бен. – Леді Амалія служила у війську, польовим цілителем. Вона дуже могутня і небезпечна, ми всім курсом билися за те, щоб отримати право у неї навчатися, і навіть дотації не всім допомогли… Це велика честь! Невже ви навіть не розумієте? – його захоплений тон змінився дещо презирливим. – Повірити не можу, що хтось навіть не уявляє, як йому пощастило, і не поспішає дякувати долі за те, що йому випав такий шанс. Ідіть. Леді сказала вам відпочивати, отже, маєте слухатись. А я буду з нею та виконуватиму кожен її наказ.

Я провела його скептичним поглядом та рушила до виходу.

На моє щастя, Люсьєн не став наполягати на тому, щоб ми все-таки сходили в кафе. Мені зараз зовсім не хотілось сидіти в кав’ярні та їсти якийсь смачний десерт, роблячи вигляд, ніби нічого не трапилось.

Некромант провів мене додому. Напевне, добре, бо не факт, що сама я справді дійшла б, а не привалилась до найближчого дерева і не вирішила, що спати на траві – не так вже й погано.

– Добре, що Амалія виявилась поруч, коли це все сталось, – зронила я нарешті, коли втямила, що мовчати і далі уже невиховано. – Не знаю, чи вижила б та Лея без неї.

– Ти зробила все можливе.

– Можливе не значить достатнє. Я не професіоналка. Той Бен чи як його… він, здається, вчився на цілителя, може, я навіть бачила його в академії, але щось не помітно, щоб він сам рвався лікувати щось настільки серйозне.

– Може, він не настільки талановитий, як ти, – гмикнув некромант.

– Ага. Зате ми, неймовірна парочка, маг смерті та бойова цілителька, прекрасно впораємось з будь-якою задачею, що тільки впаде на наші тендітні плечі, і при цьому навіть нікого не приб’ємо? Ти хоч сам в це віриш?..

– Вірю.

– А дарма, з мене вийде просто жахлива цілителька, – зітхнула я. – Ця вся відповідальність гарантовано не для мене.

Сьогодні я в тому тільки переконалась. Навіть не розпізнала, що вони під дією якоїсь речовини, була готова в бійку влізти.

– З тебе вийде чудова цілителька, – посміхнувся Люсьєн. – Навіть якщо ти дуже сильно опиратимешся своєму дару. Але ж можна перестати опиратися? І спробувати насолоджуватись своїм покликанням? – він обережно торкнувся мого обличчя, і я здригнулась від того, наскільки холодною була долоня некроманта.

– Ти що робиш? – я швидко-швидко заморгала, здригнулась від доторку його пальців і чекала… Якщо чесно, була майже впевнена в тому, що він зараз нахилиться ближче і поцілує мене.

– В тебе тут кров, – пояснив Люсьєн, стираючи невидиму для мене крапельку зі щоки. – Не хотів, щоб така відчайдушна бойова цілителька виглядала так, ніби вона сама ж і ворогів своїх пацієнтів закусала.

Я зашарілась, сама не розуміючи, чому раптом стало так ніяково. Люсьєн же нарешті прибрав руку, підморгнув мені і прошепотів:

– Ну, до завтра?.. Ти, до речі, пам’ятаєш, що все ще винна мені побачення?

– Що?! Як це винна? А це що таке щойно було?! – обурилась я.

– Це? Ну, ти влізла в бійку, потім відкривала в собі цілительський дар, і ми, звісно, чимало уваги приділили пацієнтам. Не можу сказати, що мені не сподобалось, але це не має нічого спільного з побаченням, Кіро, – підморгнув мені нахабно некромант. – Нічого, ти не засмучуйся. Колись ти обов’язково позбудешся мене. Якщо сама захочеш до того моменту, дійсно.

Я фиркнула.

– Звісно, захочу!

– Побачимо, – підморгнув він. – Не сумуй, Кіро.

Я хотіла сказати Люсьєнові, що от що-що, а сумувати за ним гарантовано не буду, він того не вартий, але не встигла. Некромант уже пішов геть, лишивши мене обурюватись наодинці.

Здається, він відчував себе переможцем. Але нічого, Люсьєне, не переживай. Я вмію знаходити неприємності на кожному з побачень, так що одного разу, коли втомишся, тобі доведеться зарахувати його, просто аби я більше ні у що не влипла.