4 (3)

– Але я не цілителька, – прошепотіла я. – І не вмію заліковувати рани. Тільки самі елементарні. А якщо я щось їй пошкоджу… Якщо не зможу затягнути судини, а навпаки щось зіпсую? Може, ми краще спробуємо протриматись до появи справжніх цілителів? Люсьєне!

– Вибач, – він хитнув головою, – але в нас справді нема часу.

Я замружилась. Це не той вибір, який я хотіла робити. Гарантовано втратити дівчину, але не брати на себе відповідальність, до якої я не готова, чи спробувати допомогти, але, можливо, нашкодити своїм втручанням… Жахлива дилема, від якої в мене краялося серце. Я знала, що повинна ризикнути, відчувала це, думка про те, що втрутитись доведеться, інакше бідолашна гарантовано загине, билась у мене в підсвідомості і рвалась на свободу, але я не могла зважитись.

Та зрештою, де Р’єни ніколи не відступають, навіть якщо їм дуже страшно. Батько вчив мене не здаватись, а зараз саме настав час перевірити, наскільки добре я засвоїла його науку.

Я простягнула руку та торкнулась самого краєчку рани, а потім легенько, намагаючись не дуже тиснути, послала веред силу та спробувала уявити, як зростаються пошкоджені судини, як стягується розсічена шкіра.

Світ на ці секунди просто перестав існувати довкола. Були тільки я та… навіть не Лея, бо я не відчувала доторку її душі, а тіло, яке треба було зцілити будь-якою цілою в міру мого розуміння. Я намагалась зробити це правильно – але відчувала, що знань не вистачає.

Бо я не цілителька. Я лише бойовий маг…

– Де постраждала?! – крізь шум в вухах я почула знайомий жіночий голос. – Ох, господи… Бене, займись іншими. Кіро, вбік…

Мене відтягнули геть, я навіть не втямила, хто це зробив. Повернулась та ткнулась носом у перше ж плече, що було поруч.

Не знаю, скільки секунд я була в прострації, та, коли мене струснули, намагаючись прийти до тями, відреагувала не одразу.

– Кіро, все вже добре, – почула я голос Люсьєна. – Чуєш? Вона житиме. З нею уже цілитель. А тобі треба випити води і щось з’їсти.

Виявляється, це було його плече. Я ще й вмудрилась вкусити його за комірець, і тепер на сукні виднілись сліди моїх зубів і трохи крові з губи, яку я чи то розбила, чи то теж вмудрилась прокусити до крові. Ще й болю не відчула.

– Дайте їй чогось! Бажано м’яса, – звелів він комусь, напевне, власникові закладу.

– Зараз, лорде, тут було чудове молочне порося…

Я згадала, що те порося взагалі-то бігало тут, воскресле після тісного знайомства з некромантом, і мене мало не знудило.

– Геть здуріли?! – гаркнув обурено Люсьєн. – Нормального м’яса, а не того, яке вже хтось отруїв некромантією!

Кухар здимів з такою швидкістю, що за ним аж засвистіло. Я лише провела його здивованим поглядом і важко зітхнула.

– Це ж треба…

– На жаль, моя сила трішки впливає на чужі мізки, – скривився хлопець. – Ти сама як себе почуваєш? Стояти можеш? Дихати не важко?

– Та нормально… Що з нею? – я повернулась до Леї, намагаючись хоча б приблизно прикинути, скільки взагалі минуло часу з того моменту, як мене від неї відігнали.

На мій подив, цілителькою, що схилилась над постраждалою дівчиною, виявилась Амалія. Вона поклала руку на лоб Леї і щось ледь чутно шепотіла.

Чомусь я була готова заприсягтися, що на обличчі Амалії зараз застигла ласкава материнська усмішка, та ж сама, з якою вона дивилась на нас з Люсьєном.

– Леді Амаліє, – до жінки підійшов якийсь високий худорлявий юнак і низько вклонився. – Я уже з усім розібрався. Які будуть наступні накази?

– Відпочинь, хлопчику мій, – озвалась вона в своїй звичній ласкавій манері. – Ти вже зробив все, що було потрібно… О, тільки допоможи мені встати.

Бен, не гаючи часу, подав їй руку, і леді Амалія, спершись об його долоню, підвелась нарешті і випросталась. Тоді жестом звеліла йому відійти та повернулась до нас.

Так, справді, усмішка нікуди не зникла з її обличчя, така ж сама спокійна та ніжна. Жінка не помічала навіть крові на своїх долонях, поводилась стримано і…

Та ніби взагалі лиха не трапилось!

– Що з нею буде? – я боялась подивитись на Лею. – Ми нічого поганого не зробили? Ми йшли повз і почули звуки бійки, а тут таке, і… Якби я знала, що ви так швидко прибудете…

– Ви вчинили абсолютно правильно, – відповіла леді Амалія. – Дівчина могла б не вижити без втручання, як би швидко я не прийшла, тож ваша допомога її врятувала. Люсьєне, це ж некромантія знезаразила її магію, так? Чудова робота. Кіро?

– З мене погана цілителька, але я подумала, що маю їй допомогти…

– З тебе чудова цілителька, дитинко, – Амалія погладила мене по плечу чистою рукою. – Ти все зробила як треба. Мені лишилось тільки пересвідчитись та зміцнити судини. Переконана, завтра у нас з вами буде чудовий робочий день, і ми разом зможемо врятувати багато життів. А поки йдіть-но додому, добряче відпочиньте. Ви заслужили.