4 (2)

Я закашлялась. Магія проникла в легені і, здавалось, змішалась з моєю кров’ю. На мить мені стало спокійно-спокійно, а потім мара відійшла геть, перестала мучити мою свідомість. Це було щось… Несподіване, не надто приємне і не призначене для мене.

Однак зелений дим не поспішав так швидко полишати всіх інших. Магія досі обплітала їх, змішувалась з диханням та поступово затуманювала свідомості.

Бійка спинилась сама собою. Хтось падав на землю, інші лишались стояти. Дехто водив очима з боку в бік, ніби не міг втямити, де взагалі опинився, інші відчайдушно намагались стягнути невидиму павутину з обличчя, повторюючи один і той же жест по колу.

Люсьєн не дивився ні на кого, він просто мовчки зістрибнув на підлогу і струснув зап’ястками, ніби намагався подолати напругу в руках.

– Готово, – повідомив він мені. – Як тобі результати трудів одного скромного некроманта?

– Що це взагалі було? – прошепотіла я, геть вражена.

– О. Дрібниця. Я просто змусив речовину, яку вони вдихнули, деактивуватися. Ми, некроманти, таке можемо. Навіть з отрутами. Вона перестала впливати на їх мізки та породжувати агресію.

– Тобто ти уже фактично навчений цілитель, просто специфічного типу?

– Я навчений некромант, – заперечив Люсьєн, – а не цілитель. Цілителем я стану, коли вивчусь, Кіро. Але так, тепер ти знаєш, що магію можна застосовувати нетипово, і це теж дає гарний результат.

Навіть я не могла з цим сперечатись, тож замість зайвих заперечень сумовито оглянула «поле битви». Перекинуті столи, підпалені штори, що, на щастя, вже встигли погасити водою сумнівної чистоти, розбиті пляшки, а ще – голови, носи та інші частини тіла всіх до єдиного учасників бійки.

– Йой, – застогнав огрядний, схожий на гору чоловік у колись білому, а тепер добряче засмальцьованому фартусі. – Клятий Бельц! То все він винний, після його приходу у нас бозна-що почало коїтись… Ой, моя голова, – він повільно осів на землю. – Боже, як болить…

– Святі Стихії! – почувся з-за поваленого столу гучний жіночий зойк. – Лея!.. Допоможіть… Допоможіть!

Це було настільки розпачливо, що я навіть відкинула вбік свої бойові інстинкти і кинулась на допомогу. Оббігла перешкоду і завмерла.

Незнайома дівчина, напевне, Лея, лежала на спині і сліпо витріщалась у стелю. Голова в неї була розбита, і кров цабеніла по скроні та просочила її світле, скуйовджене волосся.

Не треба мати диплом цілителя, аби зрозуміти: якщо не допомогти їй, то нещасна може загинути.

Ми з Люсьєном, не змовляючись, кинулись до постраждалої. Я ледь стрималась, щоб не зашипіти від болю, бо неприємно вдарилась колінами об дерев’яні дошки підлоги, але все це не мало жодного значення на фоні того, що відбувалось з бідолашною незнайомкою.

Вона виглядала відверто жахливо. Кровотеча посилювалась, а обличчя ставало все більш смертельно блідим.

Я схопила її за зап’ясток, намагаючись намацати пульс. Серце все ще билось в грудях; воно і гнало кров, мов та помпа, геть з тіла.

– Рани на голові завжди сильно кровоточать, – прошепотів Люсьєн.

– Але ж у Леї лише подряпина!

Він хитнув головою і обережно зсунув кілька прядок волосся, показуючи, що рана значно більша, аніж ми могли думати.

– Викликайте цілителя, – звеліла я несподівано спокійним, сталевим голосом, який мав би викликати враження, що я хоч в чомусь та впевнена. Насправді мені було страшно, і серце калатало в грудях так відчайдушно, що мені і дихати не було чим, але показати це? Ні, я не мала права. – Швидко!

Та дівчина, що гукнула нас до постраждалої Леї, зірвалась на ноги і щось ще закричала. Може, кликала лікаря.

– Вона не дочекається, – хитнув головою Люсьєн. – Дуже сильна кровотеча. Здається, з нею щось не так… Я спробую спинити кров…

– Ти і це вмієш?

– Я некромант! – відрізав він, ніби це мало мені щось пояснити, а тоді міцно стиснув зап’ясток Леї правою рукою, а ліву опустив їй на голову. Сам стиснув зуби і міцно замружив очі.

Цього разу магія була синюватою, а не зеленою, отже, закляття якесь інше. Та й сам Люсьєн мало не посинів, використовуючи магію. Він аж похитнувся, коли чари остаточно витекли з нього і перейшли в тіло дівчини, і захитався.

Я спробувала притримати хлопця, допомогла йому зберегти рівновагу, і нервово глянула на рану.

Кров більше не текла. Люсьєн прибрав долоню з голови Леї і швиденько обтер закривавлені пальці об штани, ніби це він скоїв злочин, а тепер намагався знищити всі докази.

Рана лишилась на місці.

– Ну, – я роззирнулась, – де ж цілитель?.. Ви покликали цілителя?..

У відповідь я почула лише могильну тишу.

– Кіро, – Люсьєн схопив мене за руку. – Ти маєш їй допомогти. Я не можу далі діяти сам, я некромант! Раптом я щось зачеплю? Це голова. Так, як ми затягуємо рани і спиняємо кров, з живими працювати не дуже можна, а вона ось-ось знову потече.