Розділ четвертий

Кіра

Двері відчинили ще до нас, згодна, не зовсім стандартним та суспільно прийнятним способом, але вже як є, тож мені тільки й лишалось, що кинутись всередину.

Я ніколи не бувала в цьому закладі, але знала, що сюди часто ходять великі чоловічі компанії, і мої однокурсники – не виключення. Зазвичай тут гарно годують, однак сам вигляд закладу такий собі, і леді, або навіть незалежній відьмі тут нема що робити, публіка не настільки пристойно.

Що ж, один з екземплярів того смачного готування лежав у мене просто під ногами. Молочне порося, запечене цілим, лежало і з осудом дивилось порожніми очима на свого мучителя, кухаря.

Той, власне, зараз мав проблеми куди серйозніші, аніж звичайне поросятко. Основне джерело його неприємностей, два кремезних чолов’яги, намагались повалити чоловіка на землю.

Це були не єдині учасники бійки. Здавалось, в бій взагалі потягнуло всіх до єдиного. Якісь дві дівчини намагались видерти одна одній волосся. Маг, очевидно, з відвідувачів закладу, взагалі запустив вогняною кулею, і ми ледь встигли пригнутися, щоб снаряд не потрапив в голову.

Жаром опалило спину. Ззаду щось затріскотіло, здається, все-таки куля щось підпалила.

– Гей, спиніться! – крикнула я. – Ви збожеволіли, чи що?!

Нуль реакції. На мене навіть не глянули, цей крик потонув у морі шуму.

Повз мене буквально пролетів якийсь бідолаха, зніс собою стіл та затих на землі. На те, що він досі живий, вказувало винятково те, як гучно він лаявся і присягався помститись.

Якщо чесно, мені навіть стало трохи страшно. Я не уявляла собі, що могло стати причиною такого божевілля, і сумнівалась, що взагалі хочу знати відповідь на це запитання.

Але треба було якось їх спинити! Не можна, щоб це тривало далі.

Я обрала найневиннішу на вигляд мету, двох подавальниць, що ніяк не могли полишити в спокої одна одну, прицілилась та запустила в них потоком води.

Дівчата з вереском розлетілись в різні боки. Звісно, жодна з них від моєї атаки не постраждала, максимум кілька синців буде, зате охолонуть трішки, прийдуть до тями…

Принаймні, я на це сподівалась, але, як виявилось, марно.

Подавальниці подивились одна на одну, зафиркотіли, мов дві мокрі кішки, а потім… кинулись одна на одну, як дві непримиримі злочинниці.

Я рвонула вперед, збираючись тепер встати між ними. Ну де ж це видано! Принаймні хтось має зарадити тому, що тут відбувається!

– Кіро! – Люсьєн схопив мене за руку. – Стій! Ти їх таким чином не зупиниш.

– Та чому?!

– Тому що вони не самі хочуть битись. Хіба ти не помітила, як тут дивно пахне? В повітрі просто щось розпилили! Щось, що їх провокує!

– І що робити? – я геть розгубилась.

– Відійди подалі і ні у що не лізь.

– Але чому…

– Роби, як кажу!

Я ніколи не робила так, як мені кажуть, Люсьєн мав би знати. Тож, коли він побіг до самого центру приміщення, рушила за ним.

Попередження виявилось не даремним, на жаль. Доки ми топтались біля входу, ніхто на нас не звертав уваги, але зараз, добігши майже до центру зали, ми опинились водночас і в центрі уваги. Бійка ж розпалилась до такої міри, що її учасникам було абсолютно все одно, до кого тягнути свої брудні лапи. Хтось спробував хапнути мене за хвіст, і я різко обернулась, б’ючи невідомого хвостом же по обличчю.

Звісно, м’яка китичка не могла зробити боляче. А от демонічний шип, перший крок перетворення, міг. Нігті перетворились на кігті, і я з риком дряпнула ними повітря за кілька сантиметрів від дурня, що посмів до мене лізти.

Насправді не більше ніж демонстрація, проте його це налякало, а ще – не завдало жодної шкоди.

Коли я знов звернула увагу на некроманта, той уже вискочив на один з небагатьох столів, який ще встигнули не перекинути, і стояв там, погордливо озираючись на всіх довкола.

Що це він задумав?.. а мені слідом лізти?..

В Люсьєна полетіло молочне порося, але він навіть не звернув на нього увагу. Відхилився вбік, легкий та плинкий, мов вода, і щось пробурмотів. Порося зробило кульбіт в повітрі та приземлилось на всі чотири лапи, а тоді видало хрюкання.

Якщо чесно, уже цього мало бути достатньо, щоб частина відвідувачів забула про свої образи та кинулась навтьоки. Некромантів завжди бояться, а це була дуже яскрава демонстрація сили.

Але де там. Ніхто навіть не ворухнувся. Точніше, вони ворушились, ще й дуже активно, нападаючи одне на одного, але на Люсьєна геть дивитись не стали.

Його це не засмутило. Доки порося дріботіло копитцями в протилежному напрямку від некроманта – бо навіть мертві розуміють, чим такий контакт може скінчитися! – Люсьєн підняв руки.

Кінчики його пальців засвітились зеленим. Спочатку це було майже непомітно, а потім магія повільно стекла з його рук на землю та перетворилась на густий туман.

Сили ставало все більше. За кілька секунд вона заволокла собою все, і всі ми втонули в зеленому димі.