3 (3)

Некромант дивився на мене, я – на нього, демонструючи найніжнішу усмішку, на яку тільки була здатна. Тоді повідомила ласкавим, ніжним голосом справжньої спокусниці-демониці:

– Іскри? О! – я зробила крок вперед, вийшла на вулицю, штовхаючи долонею Люсьєна вперед, так, що він мало з ганку не злетів, обвила хвостом свої ноги, притискаючи до них міцно-міцно спідницю, і широко всміхнулась. – Відповідь на це питання надзвичайно проста і складна водночас. Ці іскри – позначення того, наскільки палко палає моє серце від кохання! Простіше кажучи, саме так можна визначити істинну пару демониці.

Взагалі-то з істинними парами у демонів складно. У нас нема такого класичного поняття, як, скажімо, присутнє у драконів, немає і чіткого механізму визначення істинності, коли всередині щось клацає, і стає абсолютно очевидно, що ось ця людина – твоя доля, і без неї ти далі нікуди. Бувають міцні пари, буває кохання з першого погляду, буває, коли відчуваєш, що ви ідеально підходите одне одному фізично. Ба більше! Іноді це все навіть сплітається воєдино.

Але так, щоб іскри довкола хвоста літали – ні, не буває. От якби я зараз його своїм хвостом гладила, то це б означало, що мої почуття до Люсьєна набагато тепліші, аніж я намагаюсь показати.

…Хвіст, пухнастий зрадник, миттю потягнувся до некроманта своєю китичкою, але я вчасно помітила цей його порив і подумки звеліла собі навіть не рипатись. Ще тільки цього не вистачало, активно зваблювати некроманта та на нього вішатися. Він мені не цікавий!

Хоч і, варто визнати, досить симпатичний юнак.

Я чекала, що Люсьєн виявиться достатньо освіченим, аби на мої слова про демонічну істинність покрутити пальцем біля скроні і сказати, що такого не буває, і проявляється воно взагалі не так. Натомість в чорних Люсьєнових очах спалахнув захват.

– Істинна пара! – захоплено прошепотів він. – Легенда, до якої прагне кожний… Якби мені хтось сказав, що мені вдасться зустріти такі чисті почуття в своєму житті, то я б не повірив, адже, як будь-який некромант, звикнув до думки, що на мене чекає самотність, винятково вона.

Я завмерла, якщо чесно, дуже здивована цією його промовою.

Вигадує, чи що?..

Та ні. Здавалось, кутасте, з різкими рисами обличчя Люсьєна навіть пом’якшало, і той щирий захват, з яким він говорив, втілився в кожній дрібній рисі, відбивався у його очах справжнім сяйвом. Він виглядав настільки натхненним, що мені аж зробилось не по собі, але перебити хлопця я не зважувалась.

– Я читав трактат про істинність, – провадив він далі, – і там казали, що це обов’язково відображається на обох у парі… Зовсім скоро ми одне без одного навіть дихати не зможемо. Можливо, і цілителями ми обидва стали, бо так проявився наш потяг до істинної пари? – Люсьєн схопив мене за руку і нахилився, трепетно цілуючи кінчики пальців. – Ходімо.

– Е-е-е, Люсьєне…

– Що? – вигнув брови він. – Ти хочеш мені щось сказати?

Так, наприклад, повідомити, що він геть безграмотний, бо не в курсі, що у демонів не буває істинних, і повірив моїй балаканині.

Але мені все ще світило з ним побачення, на яке я зовсім не хотіла і мала намір назавжди відбити у Люсьєна будь-яку охоту будувати зі мною стосунки. Тож я прокашлялась, виразно так, і повідомила:

– Я б на твоєму місці так не раділа. Тобі тепер спокою не буде. Хіба ти не розумієш, що таке демонічна істинність?

– А що це таке? – дуже наївним голосом поцікавився Люсьєн.

Невже він справді поняття не має, що такого не існує?..

– Ну, – я зробила крок до нього, – чим більше ми знаходимось поруч одне з одним, тим більше росте демонічна жага. А ще ми, демони, дуже ревниві, тому погано ставимось, коли наша істинна пара спілкується з кимось іншим, – наляканим Люсьєн не виглядав, тож я додала: – Навіть просто розмовляє.

– Чудово. Тобі пощастило, що я некромант, – всміхнувся він. – Зі мною не те щоб дуже часто говорять. Тож тобі не доведеться багато ревнувати.

– Крім того, – додала я, – часто вирушаємо до Безодні, навіть після возз’єднання світів, і любимо проводити там час. Разом з парою.

– Неймовірно! Це одночасно і приємне місце, і кладовище.

– І, на додачу, дітей хочемо майже одразу.

– Завжди мріяв стати батьком.

– А демони плодовиті.

– Звучить ідеально, – закивав Люсьєн. – У некромантів взагалі-то з цим є певні проблеми, з народженням спадкоємця. Але, думаю, у нас воно якось скомпенсується. Але якщо буде десяток дітей – теж чудово, всіх виховаємо. В крайньому випадку, підійму кількох зомбі, щоб були за няньку… Та ходімо вже, Кіро. Зрештою, на нас чекає побачення твоєї демонічної мрії!

Його захват, якщо чесно, ввів мене в ступор. Трошки прийти до тями я змогла уже на вулиці, зрозуміла, що Люсьєн тягне мене кудись з неймовірною впертістю і не збирається спинятись ні на секунду.

– А куди це ти мене ведеш взагалі? – похмуро поцікавилась я.

– Ну, як куди? До храму, – всміхнувся Люсьєн. – Ти ж сама сказала, істинна пара. Я все життя, змалечку, мріяв мати саме такі стосунки, скріплені зв’язком істинності. Адже це надзвичайно! Прекрасно!.. Тож, коли нас уже пов’язало саме провидіння, треба робити те, що воно велить. Тобто, – його обличчя аж сяяло від щастя, – одружуватись!