2 (3)

Переді мною стояла наймиліша з усіх бабусь, яких тільки можна було собі уявити. Симпатична усміхнена жінка, пухкенька, невисока, з пишним рудим волоссям, у яке майже не прокралась сивина, зараз зібраним в гульку. Вбрана вона була у довгу літню сукню, на плечі накинула теплу шаль, ніби мерзла, і ласкаво нам всміхнулась.

Я… Чекала іншого. Всі ми бачили магів-цілителів, і зазвичай серйозними справами займались такі високі, підтягнуті чоловіки або стрункі жінки з дуже сильними руками. Проводили операції, вправляли кістки, пропускали цілительську магію крізь тіла пацієнтів та робили купу іншої роботи.

Такі, як ця жінка, були також, звісно. Сиділи на прийомі, ніжно всміхались, розбирали купу паперової роботи.

Вони важливі, поза всяким сумнівом.

Але…

Мене запхали сюди, щоб зробити звичайною лікаркою з маленького містечка, яка десять разів на день виписує мікстуру від кашлю та вміє варити тільки просте лікувальне зілля?!

— Вітаю, панове студенти, — посміхнулась жінка. — Я так розумію, в цьому семестрі ми працюватимемо з вами! Ви — майбутні цілителі?

Я позадкувала.

Голос у наставниці був ніжний, м’який. Ну я ж казала, бабуся!

Це все дуже приємно, але хто навчатиме мене реальним справам? Хто приборкає важкий демонічний характер? Та у мене магія вогню, а не ось ці дурниці!

Можливо, в мене і був шанс вискочити за двері і врятуватись втечею, збрехавши цій милій жіночці, що промахнулась кабінетом і шукала, наприклад, двадцять сьомий, проте я налетіла спиною на Люсьєна, а той, зрадник некромантський, повідомив:

— Так, ми щойно з вступного фахового випробування, і нам сказали йти до вас. Дозвольте представитись, Люсьєн Мур!

А щоб тебе перевернуло та й гепнуло…

— Рада знайомству. Мене звати Амалія Беламі, — представилась наша майбутня наставниця. — Дуже приємно бачити, що такі молоді спеціалісти з цікавим даром поповнюють ряди цілителів. А ви, дівчино?..

З моїх уст зірвалось тихеньке люте “гр-р-р”.

— Кіра де Р’єн, — представив мене Люсьєн, ніби подумавши, що оте гаркотіння було таким собі способом привітатися з мого боку.

— О, де Р’єн? — перепитала мене Амалія. — Проходьте, проходьте… Ви, виходить, маєте одне прізвище з нашим вельмишановним ректором!

— Я його донька, — буркнула я сердито.

— Як це мило, — Амалію, здавалось, перспектива приборкання норовливої ректорської дитини анітрохи не лякала та не засмучувала. — Дуже рада знайомству! Ви схожі на батька. Такий прекрасний потужний хвіст!

Потужний хвіст мало не зніс все, що лежало на столі, так я смикнулась від цього цілительського компліменту.

— А ви, юначе? Некромант?..

Люсьєн кивнув.

— Цікава модифікація дару, виглядаєте повним життя, — підморгнула йому Амалія. — Це радує, адже серед ваших колег вистачає слабких здоров’ям… Мур, Мур… Вашого батька звати Уеслі? Я лікувала його ось таким хлопчиком, — вона показала долонею десь метр від землі.

Некромант всміхнувся, підтверджуючи її припущення.

— Який цікавий прояв дару, — жінка схилила голову набік, уважно роздивляючись хлопця. — Я просто в захваті… Ну, що ж, рада, що ми працюватимемо разом!

— Вибачте, — кахикнула я, — леді Амаліє… Я думаю, сталась страшна помилка, і нас розподілили неправильно. Я бойвий маг. Я хочу бути бойовим магом. Я готувалась до цього все життя! А тут таке… І Люсьєн теж не дуже підходить на роль цілителя. Він же некромант! Правда?

Мур серйозно кивнув.

— Не знаю, чим магія смерті допоможе хворим, — промовив він. — І чи взагалі… Здатна допомогти.

— О, так, це доволі складне питання. З одного боку, некромантів намагаються не підпускати до хворих певного типу. З іншого… Ваш дар можна цікаво використати.

— Ага, — буркнула я. — Для залякування.

Амалія усміхнулась.

— Наскільки мені відомо, ви гарно пройшли вступне фахове випробування. На відмінно, як свідчать документи, що з’явились у мене на столі. Отже, ви можете стати гарними цілителями.

— Але це неправда! — обурено вигукнула я. — Ми не пройшли його гарно! Ми не лікували пацієнта, ми поставили неправильний діагноз! Я йому демонічну віспу поставила! Замість вітровиці! А в нього не було…

— Ні того, ні іншого, — кивнула Амалія. — Я знаю.

— Помилковий діагноз…

— Дівчинко моя, — усмішка жінки стала ще ніжнішою, — я розумію, іноді ми всі проявляємо певну міру незгоди… Проте я впевнена, що демониця прекрасно знає симптоми демонічної віспи і нізащо не поставила б її всерйоз не демонові.

Я засопіла.

— Тож лишається два варіанти, — продовжила наставниця. — Або, Кіро, ви встановили цей діагноз винятково для того, щоб налякати симулянта, аби змусити його зізнатися в обмані, і тоді ви — молодець, зорієнтувались в ситуації, або… Ви намагались умисно порушити правила академії. А це академічна недоброчесність, спеціально провалений екзамен…