Розділ другий

Кіра

На обличчі Марти стрімко, одна за одною, змінювались емоції. Спочатку в погляді жінки спалахнула шалена радість — вона втямила, що брат не помирає, та й взагалі, зовсім не хворий. Потім вона змінилась подивом. Тоді перетворилась на справжнісіньку лють.

— Це правда? — уточнила вона чи то в нас, чи то у свого брата.

— Демонічна віспа буває тільки у демонів, і звичайна людина не має шансів нею заразитись, — з важким зітханням кивнула я.

— А вітровиця?

— А для вітровиці дехто дуже багато бреше. Синяки на тілі — мов від бійки, а не пігментні плями, що виникають при захворюванні, — схрестив руки на грудях Люсьєн.

— Ти мене навіть не мацав! — обурився Пітер, поступово приходячи до висновку, що медики його нахабно обдурили.

Люсьєн відповів чоловікові найдобрішою некромантською посмішкою, яку собі тільки можна було уявити. Особисто в мене від неї вже б побігли мурахи по шкірі, якби оце на мене так хтось позирав.

Що вже й казати про простого селянина! Бідолаха пополотнів та виглядав так, ніби йому щойно винесли смертний вирок.

— На ваше щастя, мені не потрібно когось мацати для того, щоб дізнатися, синці це чи пігментація або висипи. Я відчуваю мертву кров і вмію з нею говорити, — повідомив задоволено мій некромант-напарник.

Я покосилась на нього. Отже, він з самого початку втямив, що перед нами симулянт? Чому не сказав мені, вирішив, що це буде зайва інформація?

Я не могла сказати, що за це мовчання була йому дуже вдячна, як і за те, що він дозволив мені підштовхувати пацієнта до викриття. Але ж… Ми діяли неетично, напевне? Це ж рахуватиметься, мов провалене завдання?

Так, рахуватиметься, а ще як помилково встановлений діагноз, якщо зараз Люсьєн не наговорить забагато всього різного і остаточно нас не викриє. Тож, намагаючись врятувати свій задум стати все-таки бойовою відьмою, а не цілителькою в… місці, дуже подібному до того, звідки росте хвіст, я смикнула Люсьєна за руку і проговорила:

— Нам вже пора. А ви тут вирішуйте між собою, хто правий, хто винуватий, тільки, будь ласка, без рукоприкладства.

— Ну нащо ж прикладати руки, — Марта схопилась за рушник. — Я зараз йому ганчіркою по пиці звезу, паразиту триклятому, і в нього швидко відпаде бажання хворим прикидатися!

— Не треба! — зверескнув Пітер.

— Ми не схвалюємо домашнє насилля! — втрутилась я, але Марта зміряла мене таким поглядом, що стало ясно: я ще й сама на горіхи отримаю, якщо негайно не піду звідси.

— Думаю, — втрутився Люсьєн, — нам пора. Марто, до побачення.

В його голосі дуже відверто звучало “прощайте”.

Марта навіть відволіклась від своїх розбірок з братом, подарувала нам втомлену, сердиту посмішку, в якій читалось важке “та йдіть вже, але дякую за допомогу”, а потім повернулась назад до Пітера. Щось мені підказувало, що цей ледацюга сьогодні буде завантажений роботою по самі вуха.

— Я через тебе ночей не спала, — заводилась Марта, доки ми відступали до дверей, — я коло тебе бігала! У мене мало серце не стало, коли я ті синці побачила! А коли відвар від цілительки не допоміг, то взагалі просто лихо… І що тепер? Що?! Ти, паскуднику!..

На цих словах ми нарешті вискочили у передпокій.

Взагалі-то я чекала, що спрацює портал. Проте нічого не трапилось, і ми, втікаючи від занадто розлюченої хазяйки, вискочили на вулицю.

Я ще встигла побачити зелену траву і шмат ніжно-блакитного літнього неба, перш ніж під ногами нарешті завібрували залишки закляття, і портал підхопив нас з Люсьєном, перекидаючи назад до академії Торенвес.

У розподільчому центрі стало значно менше людей. Можна було побачити, як ще сновигали туди-сюди залишки студентів, напевне, шукаючи перехід на власне вступне фахове випробування, на яке ми, власне, всі і прийшли, але в порівнянні з тим натовпом, який ми тут залишали, це дрібниці.

Я втомлено роззирнулась, задаючись питанням, куди нам йти далі, та, не знайшовши більш розумного виходу, поплелась назад до відьми, що видавала нам інформацію про розподіл.

Жінка пила чай з великої, розміром з літрову кастрюльку, чашки, заїдала це все фірмовим шоколадом моєї родички — треба буде їй сказати, аби більше цій заразі нічого не продавала! — та позирла на студентів так, ніби вони були всі їй щось дуже-дуже винні.

— О, — осміхнулась вона, побачивши нас. — Ви вже повернулись після випробування? Чудово.

— Ми не впорались, — повідомила я. — Бо цілителі з нас ніякі. Правда, Люсьєне?

— Ага, — флегматично кивнув він, явно готовий багато з чим погодитись, аби тільки скоріше розібратись з формальною процедурою.

— Напевне, нам потрібно вирушити на додатковий перерозподіл та пройти інше вступне фахове? — поцікавилась я, підштовхуючи жінку до відповіді. — Або, може?..

— Давайте руки, — перервала вона мій потік слів.

Ми обидва протягнули свої зап’ястки. Відьма провела якимось артефактом над нашими руками, гмикнула і, як мені здалось, мстиво повідомила:

— Оцінка відмінно. У обох. Вас зараховано на цілительський факультет, можете вирушати знайомитись зі своєю наставницею.