1 (2)

Люсьєн зміряв мене уважним поглядом. Тоді простягнув руку, помацав лоб, ніби перевіряючи температуру.

— Жару нема, — заключив він. — Отже, просто десь головою приклалась.

— Ніде я не прикладалась, — зашипіла я. — Просто мені ніяк не можна ставати цілителькою.

— Чому?

— Бо у мене в роду повно бойових магів!

— І що, вони тебе на поріг не пустять, якщо в тебе виявиться не та магія? Це якась дикість?

— До чого тут вони! Я сама себе на поріг не пущу! — обурилась я. — Ну як ти не можеш зрозуміти… я все життя мріяла стати бойовою відьмою. Я тренувалась. Вчилась! І що тепер? Мені просто кажуть, що я, бачте, цілителька. Я на це не згодна. Але без тебе я не впораюсь. Нам ж видали парне завдання.

— Ну, так, — погодився Люсьєн. — Парне. І я поняття не маю, з якого б то дива я мав провалювати екзамен. Мені все одно, яку професію отримати. Я все одно залишусь магом, що кличе мертвих. По суті, — він усміхнувся, — вигнанцем, якщо ти не в курсі, як весело нам жити.

Так, я знала, що некромантам не надто щастить в житті, у них часто бувають проблеми з соціалізацією. Щоправда, Люсьєн не виглядав таким вже й нещасним. Радше навпаки. Усміхався, нахабно зиркаючи на мене.

— Ну, я могла б теж в чомусь тобі допомогти? — запитальна інтонація змішалась з відтінком надії у моєму голосі. — Будь ласка?

— Гм.

— Не гм. Говори, що тобі треба.

— Сходиш зі мною на побачення, — випалив він. — Справжнє. І я хочу поцілунок.

Я зміряла некроманта важким поглядом. З одного боку, гарний. З іншого… Кіра де Р’єн так просто в руки не дасться.

— Не хочеш цілувати — ніякої допомоги, — паскудно посміхаючись, повідомив мені Люсьєн. — І можеш своїм хвостом ритми бойового кличу демонів не відбивати, на мене це не те щоб впливало. Нам, некромантам, і не таке ночами слухати доводиться.

Хвіст у мене справді сіпався, китичка тремтіла, стрибаючи згори вниз і назад. Добре, хоч рогів я не мала, а то зараз спробувала б буцнути його, мов та кізонька.

— Гаразд, — прошипіла я. — Буде тобі побачення. З поцілунком.

Ми ж не уточнювали, куди саме він має бути.

— В губи, — додав Люсьєн.

— Ти паскуда.

— Ага! — щиро усміхнувся він.

— І я згодна.

— Хто б сумнівався, бойова відьмо. Невже так погано бути цілителькою? Благородна справа…

Поза всяким сумнівом, дуже благородна. Цілителі завжди віддають себе на сто відсотків. Якщо, звісно, вони дістаються до реальних випадків і мають достатньо сили, аби лікувати. Але я не відчувала в собі здатності витримати всі ті випробування нудьгою, теорією. Зрештою, єдина нежить, з якою я хотіла мати справу, це різноманітні зомбі та скелети, яких я б упокоювала, коротше, результат трудів некроманта переді мною. А не соплі з носа!

А воно он як вийшло…

— Це не для мене. Я не готова за розподілом опинитись в якомусь глухому селі, лікувати там чуже хворе горло, доки життя летить повз мене, — я схрестила руки на грудях. — Це все не для мене. Є повно тих, хто готовий цим займатися, проходити всі випробування. Я вважаю, що вони круті. я — ні, я не для цього створена.

— Може, ти станеш великою цілителькою-науковицею. Зрозумієш, що за поломка, наприклад, породила таких, як я, некромантів, магів, стихія яких — смерть…

— Не стану. Це не моє. І я вже погодилась на побачення, нащо тобі лізти мені в душу?

— А ким я стану, якщо мене не приймуть на цілителя?

— Завжди можна за додатковою процедурою спробувати вступити на інший факультет. Просто здати добре іспити, та й все. Я тобі гарантую, у нас буде шанс. Ти б теж міг підібрати щось таке, що сам собі хочеш!

Він замислено подивився на мене, похитав головою.

— Поняття не маю, що я хочу, — зронив він, — проте смерть рідко допомагає лікуванню. Тож гаразд, ти права, нам краще відмовитись від цього розподілу.

— Ти готовий завалити завдання просто так? — з надією спитала я.

— Хе! Хитрюга. Ні. — Люсьєн примружився. — Побачення, і ніяк інакше. Але ходімо, виконаємо наше завдання якомога гірше, і нас виженуть геть.

Виражаючи рішучість у виконанні завдання, Люсьєн взяв мене за руку і повів до наступного столу. Там сиділа вже не відьма, свято впевнена у власній правоті, а якийсь маг, до речі, теж в окулярах, сердитий на цілий світ. Він зиркнув на мене, потім на Люсьєна, спитав:

— Розподільчі листи?

Ми водночас протягнули свої.

— Цілителі, кажете, — скептицизму в погляді стало ще більше.

Я розуміла. Некромант та демониця — такі собі кандидати в цілителі. Нам і самим було невтямки, чому нас відправили розподільчими листами саме в цю групу, і не відмовилась би від скасування рішення!

— Що ж, гаразд, — чоловік простягнув нам листок. — Маєте пацієнта. Повинні вилікувати його до сьогоднішнього вечора. Все необхідне буде на місці.