Розділ дванадцятий. Побачення з Смертю

Щойно перед моїми очима була моя кімната, моя малеча, налякана К’яра і метушливі акушерки, а вже зараз я стою (що дуже дивно, якщо взяти до уваги нещодавні пологи). Проте навіть самопочуття не видає недавні події. Невже це потойбічний світ? Я справді померла? Що буде з моєю Лінаель? Потрібно швидше знайти спосіб, щоб повернуться. Це ж був чарівний світ, у мене був дар бачити і матеріалізувати примар, то чому я не можу просто повстати з мертвих?

Таке почуття, ніби я перебуваю на екскурсії в якійсь печері, де колись мешкав древній народ: сталактити, сталагміти, кам'яний храм попереду. Цікаво, куди могли б розбігтися всі «туристи»? Ні кінця, ні краю, ні входу, ні виходу, тож піду до цього самого храму.

Мармурові колони стояли рівно і нерухомо, нагадуючи картинки зі шкільного підручника з мистецтва. Ось прямо один в один! Та й сама споруда здавалася схожою на кадри з відео екскурсії грецьким храмом. Вся ця велич зачаровувала красою і перехоплювала подих. Виглядало все дуже гармонійно, крім чоловіка, що сидів на гробниці. Як не намагалася, ні обличчя, ні одяг розібрати не могла: начебто бачу, але не сприймаю. Силует постійно розпливався.

– Ви хто? – не змогла придумати нічого оригінального.

– Смерть.

– В сенсі?

– Мене називають Смертю, дитино.

– І ми зараз у потойбічному світі?

– Можна і так сказати.

Навіть не знаю, що дивніше: сам факт наявності втіленої смерті переді мною, наш з ним діалог, або людська інтонація співрозмовника. Логічне було почути байдужий чи злий тон, у крайньому разі – нейтральний, але не наставницький.

– А чи можна якось повернуться назад? – спроба ж не тортури.

– Невже не хочеш дізнатися про відповіді на свої запитання?

– Які питання?

– Ну, наприклад, чому ти опинилася в іншому світі чи чому померла?

– А ви можете на них відповісти?

– Тобі ж не цікаво.

– Я цього не говорила.

– А ти впевнена, що справді хочеш дізнатися?

– Я не зможу повернутись, якщо дізнаюся?

– Зможеш.

– Тоді не бачу причин відмовлятися від такої привабливої пропозиції.

– І що ж викликає у тебе більший інтерес?

– Якщо причина, через яку прабабуся перемістила мене в інший світ не через свою помилку, то яка ж вона насправді?

– Вона дійсно просто хотіла виправити свою помилку.

– Тоді що ви мали на увазі?

– Про те, чому вона зробила цю помилку. Втім, як і багато інших.

– І?

– Це було призначено, хоча є врешті-решт одна похибка, якої не передбачалося.

– Що за похибка?

– Народження твоєї мами, та й тебе з сестрою.

– Але ми зрештою з'явилися на світ…

– Так, і такі непередбачуваності потрібно виправляти, ну або якщо казати точніше – позбавляться. Три душі – це забагато. Достатньо було позбутися і однієї.

– І нею стала я?

– Так, як і всі неправильні речі, чужою рукою ми перемістили тебе у вимір, де є інші помилки.

– Тобто, світ-смітник?

– Можна і так сказати. Але ти й там не мусила існувати.

Круто, я аномалія навіть для тих, кого позбулися. Кращого компліменту і не придумаєш… Але ж це не означає, що вони збираються позбутися і Лінаель?

– Ви сказали «ми». І хто ж це ми?

– Тобі ми відомі як боги.

– Але прабабуся казала, що боги – це насправді люди.

– Частково так. Вона та її чоловік – лише володарі малої частки божої крові. Ви це називаєте начебто далекі родичі.

– А дівчина із Серця Магії?

– Вона охоронниця свого виміру, тож вона мати справжніх богів.

А це все точно не локшина для вух? Не дуже правдоподібними видаються його слова.

– Якщо ви смерть, то чому ж тоді не забрали мою бабусю, коли їй судилося померти?

– Вона хотіла жити.

– Так собі аргумент.

– Але деталей тобі знати й не треба.

– Чому тоді ви дали мені не просто продовжувати жити, а й можливість народити?

– Ти переживаєш за свою дочку? Хочеш дізнатися, що зараз з нею відбувається? – не чекаючи відповіді, Смерть змахнув рукою, виявляючи якусь хмаринку, в якій виднілася моя Лінаель в обіймах Кора, ридаючу тітоньку, яку обіймає дідусь Кастела і акушерок, що все ще метушилися. – Я обіцяв твоїй бабусі не забирати душі її нащадків до того, як вони дадуть нове життя, та давати вибір.

– Вибір?

– Після твоєї смерті, батько твоєї дочки роститиме її, твоя тітонька йому допомагатиме. Згодом вони змиряться і житимуть щасливо, а ти назавжди залишишся біля мене і станеш моєю дружиною. Якщо ж повернешся, то проживеш життя звичайним смертно і не матимеш змоги стати справжньою богинею.

– І я маю обрати безсмертя або мирське життя?

– Так.

– У бабусі теж був цей вибір? І він був не на вашу користь… Чому ви взагалі це пообіцяли?

– Секрет, – засміявся бог. – То що ти обереш?

– Думаю, ви й самі знаєте відповідь, – дружньо посміхнулася у відповідь.

– Що ж, тоді чудово, – по-батьківському сказав Смерть.

Я лише моргнула, а довкілля змінилося: знову моя кімната, але вигляд був таким, який показав бог. Перший після повернення вдих дався важко, все тіло відгукнулося болем – ось і справжній доказ того, що я жива. Радість, щастя, біль, горе – це почуття, які фарбують нашу рутину, без яких все безглуздо.

Жінки, що приймали пологи, полегшено видихнули, тітонька відсахнулася від дідуся Кастела, а Кор невідривно дивився на мене, поки я жадібно ковтала повітря. Мені навіть здалося, що він пустив одиноку сльозу. До речі, де він тут? Він хіба не має бути в Аргентумі.

– Мамонько, спокійно, не робіть різких рухів. Ви з того світу повернулися, вам потрібен відпочинок, – узявши мене за руку, сказала старша з акушерок.

Так, точніше й не скажеш… І історія здається неправдоподібною, але чомусь все одно в думках була повна впевненість, що все це дійсно. Навіть не знаю, чи зміниться моє життя від цієї правди, але врешті-решт думаю, що мені варто було про це дізнатися. Багато хто живе і так не дізнався головну правду, а в мене з’явилася така можливість.