Розділ одинадцятий. Це дійсно кінець?

Тихий вкрадливий стукіт луною пролунав по моїй кімнаті. Навряд це Корнелій. Для нього властивий вхід через вікна або просто без стуку. Втім, логічно, що мене вже почали шукати, адже якщо взяти до уваги гучне гурчання в животі, час наближається до обіду. А я так і не снідала... Ось завжди він приносить мені невдачі, все з ним забуваю.

Намагаючись стерти сльози, розумію, що вже надто пізно. Обличчя пече, трохи припухла область під очима… І до чого мене це кохання привело? Жах. Кохання, а тим паче палке, до чоловіка – це чистої води зло!

– Вже йду! – кричу гостю, ковтаючи залишки «сліз».

Врешті-решт страшно і соромно показуватися, не подивившись перед цим у дзеркало і не оцінити власний вигляд після кількох годин соплепускання, але вже пізно. Недобре змушувати людей чекати за дверима, аби я встигла помилуватися собою у дзеркалі.

Не знаю, на щастя це чи ні, але очікував на мене дідусь Кастел. Чомусь я відчула розчарування. Невже крадькома сподівалася, що там буде один зеленоокий зухвалець? Дурепа, що сказати.

– З-здрастуйте.

– Я можу зайти?

– Щось трапилося?

– А має?

– Н-ні.

– Ну і чого ти заїкаєшся? Не бійся, дитинко, я не кусаюся.

Зі змішаними почуттями я зробила крок назад, пропускаючи немолодого чоловіка до своєї кімнати. Цікаво, він помітив, що цей стілець ще декілька хвилин тому підпирав двері?

– Я присяду тут? – спитав священнослужитель, вказуючи на диванчик.

– Звичайно. Ви тут з якоїсь справи?

– Мені вже не можна просто зайти у гості до колишньої Святої?

– А як ви дізналися, що я більше не Свята?

– Секрет.

– Тоді скажіть, навіщо ви тут?

– Ти мене виправдовуєш?

– Ні, звичайно, але…

– Розслабся, все добре. Не хвилюйся, з приводу штор і сліз я тебе допитувати не буду, просто хотів випити з тобою чай.

– Але я не маю чаю у кімнаті…

Дідусь Кастел змовницьки підморгнув, щось пробурмотів, махнув руками, щось вимальовуючи і витяг з нізвідки чашку чаю… Оце циганські фокуси! Я теж так хочу.

– Як ви це зробили?

– Що зробив? – награно-здивовано уточнив чоловік. – Ось це?

Вже не вимовляючи слів, він витяг тарілку печива і простяг мені. Це магія? Така сама як у Кіліана? Це тільки мені дісталося настільки скудненьке вміння як робити видимими привидів на невеликий відрізок часу? Це злить, бо не чесно… А чи давно в мене з’явилася ця магія? Гріх скаржитися.

Якщо так подумати, я якось надто швидко адаптувалася до життя в цьому світі і майже не згадую своїх рідних. Невже це є доказом моєї черствості? Таке явище трохи лякає.

– А з якого приводу ви приїхали до Аргентуму?

– Тобі настільки неприємна моя компанія?

– Ні, що ви! Просто цікаво.

– Пенсія.

– Що?

– Посада Першосвященика для мого віку – надто важко. Понад п’ятдесят років у товаристві старих маразматиків – то ще задоволення. Настав той самий час, коли потрібно приділити увагу своїм бажанням.

– І яке ж у вас бажання, якщо не секрет?

Дідусь Кастел усміхнувся, обдаровуючи мене поглядом, яким дивляться на нерозумне дитя. Вже після цього мене спіткало розуміння ситуації… Тепер їм ніхто не заважає бути разом.

– Знаєш, Мілано, ти дуже схожа на К’яру.

– Так?

– І я не про зовнішність.

– Та ні, тітонька така гарна, дбайлива, акуратна. Я її повна протилежність.

– Ми точно про одну і ту ж К’яру говоримо? – не стримав гучного сміху колишній Первосвященик. А чи намагався він його взагалі стримувати?

Гріючи руки об чашку, я шукала хоч одну нитку думок, але голова була абсолютно порожня. Зараз мені зовсім не хотілося говорити – лише на самоті плакати, як це робила зовсім нещодавно.

– Такі, як ви, просто боїтеся бути щасливими.

– Маячня.

– Впевнена?

Щось у його словах, міміці та жестах змусило мене замислитися. Справді, хіба правильно постійно чекати на зради, які в результаті можуть і не відбутися. Поки злочин не було скоєно, хіба гаданий злочинець є злочинцем?

– У вас навіть міміка схожа. Під час свого весілля вона теж була з таким виразом обличчя: задумливим і нещасним, хоч у своєму прощальному листі вона зізналася мені, що любить свого чоловіка. Вже точно не так має виглядати щаслива дівчина.

– Ви були на її весіллі?

– Втік зі служби на пару днів, щоб бути присутнім на такому урочистому заході. Ти тільки К'ярі про це не розповідай.

– І ви навіть не намагалися її переконати або вмовити хоча б замислитися?

– Я не принц Корнелій, люба. Якщо моя кохана сказала мені про своє рішення, нехай навіть і не особисто, мені все ж таки хотілося поважати її вибір. Хто знає, може, якби я був наполегливішим, все склалося б інакше.

– А Корнелій тут до чого?

– Так, просто до речі.

– То він вас відправив сюди?

– Корнелій? Та він скоріше у вікно стрибне, ніж проситиме допомоги або поради.

Знаючи його, він справді у вікно міг стрибнути... Точніше, спробувати через нього пролізти, але в мене все намертво закрито. А що коли він упав?

– З ним же все гаразд? – із завмиранням питаю у дідуся.

– А що з цим дурнем станеться? Сидить у кімнаті, нікого не впускає. Прямо, як ти до цього.

– Неправда!

– Впевнена?

Чому це його «Впевнена?» постійно змушує мене замислитись і засумнівається у правильності своїх думок. Це теж магія чи просто особливість досвідченого чоловіка?

– Не знаю. Мені чомусь стало соромно за свої дії.

– А чи не думаєш, що свої переживання було б непогано обговорити з ним?

– Можливо, але що коли він не захоче говорити зі мною?

– Як щодо того аби спробувати? Ти ж не дізнаєшся, доки не спробуєш.

– Може ви й маєте рацію ...

– Може?

– Дідько, як ви це робите?

Колишній священнослужитель усміхнувся, але нічого не сказав. Його втішають мої дії?

– Я піду до Корнелія, а ви вирішите свої питання з тітонькою!