Розділ десятий. Головний страх Корнелія

Зробивши глибокий вдих і видих, я врешті-решт тихенько постукала у двері. Відповіді не було, тож почала підкрадатися думка, що вони вже відлетіли та навіть не попрощалися.

Доки я не накрутила події у своїй фантазії до рівня всесвітнього апокаліпсису, Артур зрештою відгукнувся:

– Можете увійти. Обидва.

Як він дізнався, що нас двоє? Корнелій теж виглядає трохи здивованим. Навіть він не очікував такого? Мені подобається це його вираз обличчя. Дуже мило.

– Що тебе так развеселило? – запитав чоловік.

– Секрет. Ну що, заходимо?

– Ти не проти якщо я піду з тобою?

– А чому б і ні, якщо тебе також запросили?

– Де ви там? – поставив риторичне запитання Артур.

– Вже заходимо, – сказала, відчиняючи двері і чомусь посміхаючись. Невже мене потішила ця ситуація? Тепер якось говорити на серйозні теми не дуже хочеться.

Конан широко розставивши руки побіг на зустріч з метою обійняти мене, але перешкодою на його шляху став безсоромний Кор, якого він колись назвав козьвом. У результаті драконя обійняло грізного дядька замість Міми, що значно погладшала… Як давно він не називав мене Мімою, хех.

– Гей! – обурився Кон.

Корнелій просто знизав плечима, але дорогою йому не поступився, а навпаки підняв дитину на руки і пройшов уперед. От і сталося так, що з яйця хлопчик виріс за півтора року в одинадцятирічного юнака, що вже незабаром по зросту обжене мене. Якось навіть прикро: діти виростуть вже найближчим часом і я стану найнижчою з усієї нашої компанії.

– Ти ще заплач, – відвернув мене від меланхолійних думок чоловік, який колись не тільки хотів на мені одружитися, але й постійно намагався залишатися на моєму боці. Я дуже вдячна йому за цю підтримку, яку він мені надав. – Ви ж знаєте, що ми з сином змушені будемо сьогодні вас покинути?

– Щось серйозне сталося?

– Ні, Мілано, ми просто досить сильно тут затрималися. З вами всіма добре, але й про свій народ не варто забувати.

– А Кон?

– Я хочу стати гідним лером, за якого батькові не буде соромно, – пояснив хлопець, що зажурився, і глибоко зітхнув.

– А можливо…

– Ні, Мілано, ми не можемо більше відтягувати повернення, – по-батьківському лагідно відповів Артур. – Як тільки у нас з'явиться така можливість, ми одразу вас навідаємо, але зараз…

– … у вас багато справ. Я все розумію, – закінчую його думку, підібгавши губи від досади.

– Ой, та не розводь вогкість. Кажу ж, ми ще вас відвідатимемо час від часу.

– Та не плачу я.

– Але таке відчуття, що зараз заплачеш.

– Мамо, ну не хвилюйся так, – встряг в нашу розмову Конан. -- Ось виросту і заберу тебе в Долину. Житимемо в чотирьох: я, ти, тато і малюк.

Корнелій нічого не сказав, але його долоня стиснулася в кулак, який він поспішив сховати за спину. До речі, коли він встиг відпустити хлопчика? Щось я за ними не встигаю.

– Гей! Заспокойтесь. Кажу ж, що зі мною все гаразд і я не розчулена.

– Правда-правда? – перепитав Кон. – Ти зовсім за нами сумувати не будеш?

– Буду.

– Тоді ображаєшся?

– Гаразд, Конане, годі її дражнити, – перебив хлопчика батько.

Це що виходить? Вони обоє з мене потішалися? Виходить, безсовісний у нас не лише Корнелій, а й ця парочка.

– А коли саме ви відбуваєте?

– Сьогодні на заході сонця.

– А речі? Як ви їх везтимете?

– У лапках, – як і без того зрозумілий факт сказав хлопчик.

Фантазія підкинула картинку двох драконів, що летять у небі і тримають у лапах по валізці, як пташки гілочки для гнізд. Дуже навіть смішно виглядає цей образ.

– Гаразд, ми майже закінчили. Ідіть першими, ми вас наздоженемо.

Дивлячись на те, як Артур несподівано захотів нас якнайшвидше спровадити, справа здалася нечистою. Уважніше придивившись до обличчя дракона я помітила в куточках його очей сльози, що навертаються. Ого… буду милосердною, не буду його бентежити.

Здається, Корнелій теж це помітив, тому розвернув мене до них спиною і потрішки підштовхував у бік виходу. Так ось ти яка, чоловіча солідарносте! Чи це прояв його ревнощів? Боїться, що мені стане шкода драконів, внаслідок чого я кину колишнього прем'єр-міністра і втечу у напрямку заходу сонця?

– Пропоную піти разом до К’яри та інших! – сказав чоловік, як тільки двері за нашими спинами зачинилися. – А краще нумо для початку тебе погодуємо. Ти ж тепер маєш їсти за двох.

– Це ти так натякаєш на те, що я погладшала і їм як… як… Не в цьому суть!

– Ні, я так натякаю, що тобі час снідати.

– Краще розкажи, що ж таке сталося, що ти залишив свій піст.

– Який піст?

– Посадовий.

– Нічого я не покидав.

– Значить, ти досі права рука твого брата?

– І цього я не казав.

– Слухай, любий мій, не юли. Ми ж домовилися обговорювати все і нічого не приховувати. Давай, любчику, викладай все без приховувань.

– Ні, врешті-решт варто розпочати з…

– … відвертої розповіді про актуальні події, а потім ми йдемо їсти.

– Мілано.

– Корнелій.

– Добре, добре. Я все розповім, але дорогою.

– Я уважно слухаю, – киваю, пропускаючи чоловіка вперед, але він підхопив мене за лікоть і повільним кроком попрямував до їдальні.

Я його вимогу виконала, а він щось не поспішає виконувати свою частину домовленості.

– І? Я чекаю.

– Ти впевнена, що хочеш це почути?

– Дідько, та коли ти вже нарешті розкажеш?! Впевнена я, впевнена.

– З того моменту, як я дізнався, що ти зникла, одразу ж очолив пошуковий загін. Ми шукали всюди, де тільки можна. Так тривало два місяці, деяких лицарів брат покликав назад, а через якийсь час повернулися абсолютно всі. За кілька днів до твого повернення він поставив мені ультиматум: або я повертаюся до своїх обов'язків, або йду у відставку.

– Але в результаті ти повернувся, вирішив усі важливі справи і вже потім повернувся до пошуків, так?

Корнелій відвів від мене погляд і підтис губи. Невже він...

– Кор? Ти ж заради дурних і безглуздих пошуків не покинув свою роботу та результати багаторічної праці. Скажи мені, що ти повернувся після цього до Аргентуму.