Розділ восьмий. Бути чи не бути?

– А з якого це дива ви всі вирішили, що я сама кудись пішла?

– Тому що ти зникла.

Оце так аргумент! Логіка думок і висновків зашкалює, от правда.

– А нічого так, що мене не було не з моєї провини, просто… – чомусь так соромно стало зізнаватись.

– Просто що?

– Просто я взяла до рук підозрілий камінчик, який переніс мене в чудернацьке місце! – випалила на одному диханні, відчуваючи, як обличчя обпалює жаром. Впевнена, що в мене навіть вуха почервоніли.

Від несподіванки він прибрав від мене свої руки і дивився як на найдивнішу істоту в усьому світі. Ні, до певної міри я справді те ще «чудо», але не треба ж це так демонстративно показувати! Це, взагалі-то, образливо.

– Як ти там опинилася?

– Ще раз повторюю: взяла до рук підозрілий камінчик, він засвітився в моїх руках і бац! Я в якомусь фіолетовому світі. Там абсолютно все було фіолетове. Навіть єдина його мешканка, яка, до речі, знала відповідь на будь-яке запитання!

В очах Корнелія виразно світилася недовіра. Він думає, що я вдарилася головою?

– Ця дівчина назвала те місце серцем магії… – вже тихіше додала до раніше сказаного.

– Серце маги? Але ж воно існує тільки в легендах.

– Тобто це місце справді існує?

– За стародавніми переказами спочатку був лише один світ всередині кристала Жили в ньому різні істоти, але в один день вони покинули свій будинок і почали будувати нові виміри. У серці магії залишилося лише троє – хранитель, бог життя та бог смерті.

Наскільки мені відомо, богів не існує, а ті, кого так називають, – лише ідеалізовані люди. Щось тут не сходиться.

– Але й боги невдовзі залишили хранительку. З того часу вона чекає на самотніх мандрівників, які забредають у серце магії, народжене ще до початку життя.

Ось вам і міф про створення Всесвіту ... Ну що ж, з урахуванням нашого знайомства з фіолетоволосою красунею, дана історія звучить правдоподібніше за ті, що я чула раніше, але все одно мене мучать сумніви.

– А де дівчата та Кон? – несподівано згадую про дітей, яких у кімнаті немає. – Невже Дінар забрав їх посеред ночі?

– Заспокойся, мій брат забере їх другого місяця зими. Час ще є, не хвилюйся.

– Так?

– Ти мені не віриш?

– Тобі сказати чесно, чи щоб не образити?

– Змія.

– Козел.

– Ти нариваєшся?

– В нас давно скандалів не було?

– Покликати К’яру?

– Ти думаєш, вона стане на твій бік? Вона, взагалі-то, моя родичка!

– А тепер і моя. Вона бабуся моєї дитини, отже це вже не аргумент!

– Так давай покличемо тітоньку і перевіримо.

– І навіщо я вам знадобилася? – запитала жінка, упершись об дверну раму. І коли тільки-но встигла прийти?

– Тітонько, тітонько, – заверещала, зробивши злякане обличчя. – Ти не повіриш, що сталося!

Цікаво, що я збираюся робити далі, стало не тільки К’ярі, а й порушнику мого спокою.

– Відкриваю, отже, очі, а в моєму ліжку поруч лежав якийсь збоченець!

– Та ти що?! – удавано-обурено відповіла родичка, чоловік тим часом сів у позу та зробив вигляд обуреної невинності. – То чого ти з ним дитинку тоді зробила? Раніше про це не думала? Вибачай, сама такого обрала, отож будь добра тепер нести відповідальність за свої дії.

Корнелій на весь голос засміявся, а мені стало соромно. І відповісти нічим! Молодці, змовилися.

– Та гаразд, не дуйся, – погладила мене по плечу тітонька, – а то ще лопнеш.

– Гей!

– Мілано, ну дійсно. Бракувало ще, щоб це передалося нашій дитині.

– У вас є совість?

– А має бути? – запитав Кор.

– Так, все, заспокойся, – легенько штовхнула К’яра. – Якщо ви вже заговорили про дитину, як ви збираєтеся бути далі?

– В сенсі?

– Де житимете, що робитимете далі.

– Звичайно ж, я після пологів житиму в тому будинку.

– Звичайно ж, ми приїдемо до мого замку в Аргентумі, – одночасно зі мною сказав брат короля.

– В сенсі? Не збираюся я переїжджати до Аргентуму.

– Мілано, як твій майбутній чоловік, я маю право…

– З чого ти взяв, що будеш моїм чоловіком? Так, ти батько моєї дитини, але це не означає, що я зобов'язана виходити за тебе.

– То за Вільгельма ти поспішала вийти заміж, а я тобі не підходжу?

– Я ж тобі вже пояснювала…

– Гаразд, ви тут розбирайтеся, а мене вже зачекалися, – тихо прощебетала ініціаторка скандалу і швиденько покинула приміщення.

– Мілано, відразу після пологів ми проводимо весілля і переїжджаємо в мій замок. І це не обговорюється!

– Ти не можеш вирішувати за мене та дитину! Ми не якісь ляльки, яких ти можеш перевдягати та постійно возити із собою. Не плутай живих людей із іграшками.

– І знову ти перекручуєш мої слова!

– Це я перекручую? Просто ти не зважаєш на мою думку. То кидаєш, то підіймаєш, а потім знову кидаєш. Звідки я можу знати, що ти в Аргентумі не покинеш нас, як ми тобі набриднемо? Тут у мене хоча б є К’яра, а там не буде людини, яка в разі потреби надасть мені дах над головою.

– Та за кого ти мене приймаєш?

– За Корнелія Міріума, – сказала тихо і спокійно, – за того, хто ти є... Знаєш, можливо ми з тобою несумісні і нам просто треба розійтися, як у морі кораблі. Так буде легше.

– Що ти маєш на увазі?

– То й маю на увазі, Корнелію, то й маю. Обміркуй мої слова, а я піду до інших.

Він просто стояв і нічого не казав. А чи варто взагалі продовжувати цю тему? У нього свій світогляд, у мене – свій. І так уже вийшло, що в багатьох аспектах ми не можемо порозумітися. Це не казка, кохання нам не допоможе, його недостатньо, щоб бути разом.

Я розвернулась і вже збиралася йти, тільки Кор схопив мене за руку.

– Мілано, не смій.

– Що не сміти?

– Не говори так. Не закінчуй все ось таким чином, і тим більше через таку дрібницю.

– Дрібницю? Корнелію, для мене це не дрібниця. Я не хочу сліпо слухатися чийогось слова і беззаперечно слідувати за чоловіком. Гадала, ти це вже давно зрозумів, але як бачу помилилася.