Розділ п’ятий. Мотиви Дінара

– Мілано, що не так? – чоловік склав руки на грудях і дивився прямо на мене.

Корнелій приніс мене до моєї кімнати і посадив на диван. Втекти не вийде з двох причин: перша – тут занадто мало місця, щоб швидко пролізти, друга – він швидше за мене. Врешті-решт доведеться розмовляти.

– В якому сенсі?

– Чому ти мені збрехала про нареченого?

– А ти відстав би, якби я просто сказала, що більше не хочу тебе бачити?

– Та не було в нас нічого з моїми нареченими! Це все політичні ходи, які до весілля не доходять.

– Добре, тоді згадай про те, що не хотів вплутувати мене в боротьбу за владу і просто відчепись.

До біса запасний план, краще докласти більше зусиль і умовити К’яру, дівчаток, Артура, Кона або, на крайній випадок, Дінара, щоб подбали про дитину у разі моєї смерті. Ці його емоційні гойдалки бісять і не вселяють ніякої довіри.

– Але ти вже в це все вплутана! Мені легше тебе захистити, перебуваючи поряд.

– Це правда, що ти вбив багато священиків?

– Не змінюй теми.

– Це правда чи ні?

– Так, я був керівником повстань у храмах і зміні первосвящеників, – здався Кор і скуйовдив своє волосся. – Ще питання?

– І ти не шкодуєш про це?

– Якщо знадобиться, я провертатиму це ще й ще, поки мої близькі не будуть у безпеці.

Я почула те, що боялася почути, і тепер не знаю, як мені потрібно реагувати. Суміш страху, здивування, захоплення та незрозумілої радості лякала не менше за його слова. Якщо з позицією чоловіка все більш-менш зрозуміло, то розібратися зі своїм ставленням до ситуації набагато складніше.

– Мілано, тобі погано?

Крізь бурю швидкоплинних думок спробувала сфокусуватися на тому, що відбувається зараз у реальному світі. Той, хто здавався прекрасним принцем з нахилами бабника, виявився рішучим борцем, готовим убити за свої попередження.

Не очікувала, що опинюся в ситуації, де герой виявиться лиходієм. А чи лиходієм? Якщо дивитися об'єктивно, щодо людей немає чорного і білого, світ не монотонний, а наповнений різними фарбами.

Коли Кор зробив крок уперед, я не стримала крику і сліз. Мені страшно, я заплуталася. І що найважливіше, мене лякає зараз не смерть чи батько моєї дитини, мене лякають власні ж почуття, дії, погляди… Моє «Я» завжди здавалося мені яскравим, білим і пухнастим, яке ніколи не робитиме вибір і не прощатиме жорстокість, хоч і сама я не раз була жорстокою та безжальною.

– У тебе щось болить? Мені піти по лікаря?

Слова грудкою застрягли в горлі. Та й що можна було б відповісти? «Не хвилюйся, просто мені страшно від самої себе»? «Просто тепер я переживаю не лише через свою можливу смерть»?

Помітивши, що чоловіка почала долати паніка, просто негативно махаю головою і намагаюся стерти сльози з обличчя. Хоча цього разу його наближення не викликало в мені бажання закричати, навіть обіймами не хотіла чинити опір. Просто піддалася моменту, і уткнулася йому в груди зі своєю відносно стриманою істерикою.

– Я поруч, – промовляв чоловік, гладячи мою спину і цілуючи мою маківку.

Чому все не може бути таким, яким було близько року тому? Навіщо життя руйнує всі мої упередження та ілюзії? Мені так добре було у своєму незнанні. Навіщо я взагалі спитала його про це?

– Ти правда мене кохаєш? – відриваюся від чоловічих грудей і дивлюся йому прямо в очі.

– Будь ласка, не змушуй мене повторюватися, – ласкаво посміхаючись, Кор поправив пасмо волосся, що відбилося.

В голову вдарила скажена думка, яку я відігнала розумінням, що таким чином зробила помилку. І наче знаю, що буду про це шкодувати, знову лити сльози і шукати виходи з цієї пастки, у яку сама себе й загнала. Хоча ж іншого боку, жити ж треба як в останній день? Чому б тільки цього разу не піддатися спокусі поцілувати ці неймовірні, казкові і спокусливі губи губи.

Стук у двері та фірмове тітоньчине «Мила!» мали протверезний ефект, про це мені було відомо і раніше, просто зараз вона з'явилася як ніколи вчасно.

Як злочинець, спійманий на місці злочину, відстрибнула від змія-спокусника, поправила светр, намагаючись натягнути його на коліна і захекавшись відповідаю:

– Так, так, тітонька, я тут.

К’яра відразу ж увійшла, своїм пильним оком оцінила обстановку, несхвально подивилася на Кора, схопила мене за руку і вивела в коридор, принагідно сповіщаючи чоловіка:

– Я заберу її ненадовго.

Стою перед родичкою, опустивши погляд і не знаю що сказати. Зараз мені було соромно за свою поведінку, але жінка не поспішала мені щось казати.

– Я це ненароком, – озвучила єдине, що спало на думку.

Права брова тітоньки поповзла вгору, на губах розташувалася усмішка.

– Ти не маленька дівчинка, соромити та сварити тебе не буду. Тим паче, він батько мого майбутнього онука.

– А може це буде онука?

– Не важливо, головне щоб ви обоє були живі та здорові. Тому можеш не виправдовуватися, але дещо врешті-решт запитаю: ти впевнена, що пізніше не пошкодуєш?

– Ще б я сама знала. Це все так складно і заплутано… Так, я боюся того, що він знову зникне, не сказавши жодного слова, навіть не знаю чим взагалі думаю, дозволяючи собі таке, але… Як би це пояснити?

– Не можеш із собою впоратися?

– Саме так!

– Мілано, Мілано, – важко зітхнула К’яра, – а колись я теж була на твоєму місці.

– Ти про свої почуття до священика Кастела?

– Так.

– І як ти з цим впоралася?

– Вчинила як Корнелій: втекла та ігнорувала всі його листи, уникала й надалі уникаю зустрічей.

– Щось я маю сумнів, що мені вдасться від нього втекти.

– І правильно сумніваєшся. Якщо він через плани Джонатана покінчив з ним і всіма його спільниками, то віддати душу Дияволу лише заради того, щоб знайти тебе, буде для нього справжнісінькою дрібницею.

– Ото заспокоїла. І що ж мені робити?

– А я звідки знаю? Це твоє життя і лише тобі вирішувати. Моє завдання, як члена сім'ї, допомагати та підтримувати тебе.