Розділ перший. Непрохані гості та несподівані новини

Середина жовтня, теплий камін, пухнаста ковдра, кухоль теплого какао і ледь помітний животик. Не знаю кому як, але мені подобається така атмосфера. Почуваюся лінивою вагітною кішкою у великій люблячій родині. Ні проблем, ні переживай. Та й у будь-якому разі мені хвилюватися не можна, та й не дають. Як? Жодних новин не розповідають і всілякими способами відволікають, тому єдине моє джерело інформації – мимохіть підслухані розмови мешканців замку.

– Мам, ти ще спати не хочеш? – запитав знатно підрісший Кон. Хоча воно й не дивно. Артур начебто казав, що через рік він виглядатиме як вісімнадцятирічний юнак.

Як швидко ростуть діти... І не тільки драконячі. Он Белінді п'ятого дня третього місяця літа виповнилося десять років, Овідії минулого місяця – дев'ять. До речі, хтось із дівчаток проговорився, що у Кора день народження нещодавно був. Здається, тижнів зо два тому.

До речі, про Корнелія! Після того як я розповіла йому про вагітність, ми більше не бачилися. Цей гад навіть листа не написав. Мені вистачило б навіть одного єдиного, навіть із звинуваченнями чи засудженням, але написаного його рукою. Не знаю чому, але душу кішки через нього шкрябали, постійно вискакувала маячна думка, що він міг влізти у щось небезпечне.

– Ти втомився? – питаю у дитини та йорошу його коротеньке волосся.

– Ні, але тобі треба виспатися. Це корисно для братика чи сестрички.

Турбота дракончика розчулила і викликала нову хвилю щастя, усмішок, радості та тепла. Врешті-решт, як мені з ними всіма пощастило.

– Зі мною все гаразд. Пропоную ще трохи трохи посидіти, але якщо ти хочеш спати, можеш йти. Я скоро прийду.

Конан заперечливо махнув головою і продовжив далі збирати пазл, який Артур подарував Овідії. Або це скоріше конструктор, адже ціль – з дерев'яних плоских фігурок зібрати дракона.

Плотніше закутавшись у кардиган і натягнувши вище ковдру, я продовжила дивитися на палаючий вогонь, одним оком любуючись дитиною. На жаль, в мене не вийде хоч трішки пожити в обіцяному К’ярою будинку, бо його закінчать лише влітку. Буде прикро, якщо я все ж таки не переживу пологи, зате у дитини в майбутньому буде тихе місце, куди завжди можна прийти і побути на самоті. Так, реальних претензій на трон Аргентуму у мого малюка не буде, але загвоздка в тому, що зі спадкоємців Аурума буде тільки одна кандидатура ... Отаої, тут без допомоги К’яри точно не обійтися, бо немає в мене впевненості в тому, що я дійсно зможу сама виростити компетентного правителя.

Ех! А Дінару ми ще не повідомили, що він повинен буде тимчасово призначити спадкоємця не з числа його дочок. Якось після пропозиції підкріпитися, мене тоді потягнуло в сон, а потім команда на чолі з К’ярою вмовили залишити цю розмову на потім, та ось ні на іменини Бел, ні на день народження Віді їхній батько нас не відвідав. Є ще надія на січень, коли іменинницею буде Веста. В іншому випадку Артур чи К’яра особисто відвідають короля Аргентуму. Мені лікар настійно рекомендував не переміщатися на великі території навіть за допомогою магії, якщо хочу народити здорового малюка. Верхом їздити не можна, дороги жахливі, тим більше, між Аурумом і Аргентумом кілька днів шляху, а магія переміщення якимось чином негативно впливає на плід.

– Ви ще не спите? – долинув ззаду голос ілюзіоністки.

– А ви вже закінчили свої секретні збори?

– Які збори? – здивувалася Юдіт.

– Ви завжди залишаєте мене з кимось одним, щоб зібратися та посекретничати.

– Мамо, ми ніколи не стали б обговорювати щось важливе без тебе! – скрикнув любий син, який минулого разу брав участь у таких зборах.

– Ага, тому минулого разу за мною доглядала і нікуди не пускала Белінда, поки всі ви засідали в кабінеті К’яри.

Очі Кона забігали, а Юдіт я не бачила, але впевнена, що дівчинка розгублена.

– Та годі вам, я ж не ображаюся, – заспокоїла дітей. – Сподіваюся тільки, що коли трапиться щось справді серйозне, ви це приховувати не будете. І якщо ви закінчили, мені можна піти і зробити ще какао. Ви ж будите?

Діти переглянулися та синхронно відповіли «Так!»

– Ну і чудово. Скоро повернуся.

Іду коридором і розумію, що замерзла. По дорозі потрібно буде заскочити в свою кімнату і надіти ще одну пару шкарпеток... Але чи вийде влізти в свої пухнасті тапочки знову? Навіть якщо вийде, не хотілося б їх розтягнути. Як-ні-як, у цьому світі це єдина пара, виконана за індивідуальним замовленням.

Може просто час закруглятися і лягати спати? Чисто теоретично, година вже пізня, потрібно висипатися, але з іншого боку спати ще не дуже хочеться. Гаразд, одягну шкарпетки, зроблю какао, ще трохи посиджу і спати.

На кухні нікого не було. Це не дивно, якщо враховувати час доби. І от саме тут я була перед останньою зустріччю з Корнелієм: зібрала кошик, вилізла через вікно і мало не потонула.

Закип'ятивши молоко на плиті, що нагрівається (аналозі нашої електронної плити), я додала в нього какао-порошок, цукор і корицю, після чого ще пару хвилин поварила і розлила по трьом філіжанкам.

– Так, але ж донести три кружки назад, причому нічого не розлив буде складно, – говорю самій собі. – Дідько! А чому я про тацю не подумала?

Помістила чашки, прихопила знайдені печиво і покотила тацю назад. Зараз поп'ємо, перекусимо і піду спати, а то втомилася я поки що готувала напої.

Двері були відчинені, хоча перед відходом я її зачиняла. Це хтось пішов чи прийшов? Якщо прийшов, то нехай самі собі какао роблять, треба було заздалегідь попереджати.

Опинившись досить близько побачила, що вся гоп-компанія у зборі. Нахмурений Артур, метушлива К'яра, стурбовані Лілі та Віді, щось обговорюючі Бел і Юдіт вказували на те, що щось трапилося. Одні Веста і Артур поводилися як завжди – сперечалися і сварилися.

– Чур іншим какао варитиме тітонька, – спробувала розбавити атмосферу.

Теперішня правителька Аурума одразу ж підбігла до мене, розвернула і почала дбайливо щось навіяти.