казка

ЯК ПІДМАЙСТЕРКО ЯРОШ СМАГА ЖАДІБНОГО МАЙСТРА ГЛИЗЮ КУЗНИКА ПРОВЧИВ

Сталося це в давню давнину, в Київській Русі, за часів правління полоцького князя Всеслава Чародія. Незвичайний то був князь.

Кажуть, мав він аж три душі, і всі благородні. Чародієм прозвали його недарма. Вмів перевертатися на вовка, на орла, ба, навіть на змія. Ворогів своїх чарував поглядом, товаришів лікував від ран торканням. Ніяку наругу над малими світу сього не визнавав, сильних упокорював. На чуже не зазіхав, свого не дарував. Будівничу наснагу мав, міста засновував, храми зводив, книжки збирав. З поганців сміявся, казав:  «То такий тупий ніж, що й киселю не ріже». Ще оповідають, оберегів багацько йому волхви подарували, бо, хоч Христа у серці мав, але супроти старих Богів не надто звірствував. Навіть прегарний вогняний рубін із чола колись поверженого ідола златовусого Перуна, благословенного творця блискавок, йому якийсь старий віщун довірив. І у скритнощі волхвецькі втаємничив.

Як став Всеслав на престолі Київському - мир поселився на руській землі.

В ті часи наш Кременчук тільки починався. Ще дуже нескоро його містом визнають. Але й хутором те поселення вже ніхто назвати не насмілювався.

          Спорудив тут гурт древніх русичів півсотні хаток соснових, глиною обмазаних, мохом законопачених, очеретом вкритих. Добрі господарі своє житло побілили, стіни гарними квітами, чудернацькими звірями й летючими птахами розмалювали, щоб веселіше жити було.

Перші городяни вибагливі були:  цегляні димарі до печей ладнали, кожен на свій кшталт. Купляли їх на ринках у сусідніх обійстях, бо димар вважався розкішшю.

Замашки у посельців були сноровиті. Посеред городиська, біля вишневого гаю, бундючний купець Турило, Хведорів син, на прізвисько Пампуха, цілий терем, з каменю мурований, прикрасами мудрований, різьбою прикрашений собі вибехкав. А на вершечку череп’яного даху химерну бронзову жар-птицю почепив, із свисталкою. Як дуже вітер дме, то птиця на відмінні голоси співає: якщо із заходу – цвірінькає, із півдня – щебече, із сходу – стрекотить, із півночі – кукурікає.

Було яким штибом все те диво становити. На бережечку Дніпра, прямо з піщаного пляжу, височила урвиста, погризена вітром і водою, скеля. Під нею трударі каменоломню облаштували і рубали камінь на здогад своїх потреб. Металеві руди, навзамін, подалі від ріки, за хатами, за частоколом та земельним валом, ген, вище під піщану гору, з копалень добували. 

Мався у Кременчуці і млин, недалечко від скелі. Тут же пристань з дебелих колод обладнали, із човнами й плотами. Багацько людей роїлося біля пристані: хто рибу ловив, хто раків, хто мушлі з перлинками вишукував, хто очерет різав. Найкраща справа - водяні горіхи збирати, чи, пак, рогульки. З них, парених з молоком, маслом та медом, така смаковита страва виходила, що й вуха пооблизуєш!

Збудували жителі вздовж вуличок кременчуцьких, поміж хат, немало майстерень для різного ремесла. Кому треба, той знайшов би тут і гончарню, і різб’ярню, і теслярню, і дігтярню, й смолокурню, й снопосушарку.

Навіть вежу із коштовного дубу поставили, аби з неї виглядати, чи, бува, які погани звіддаля не налетіли, містечко не попалили і жителів не полонили.

Зрозуміло, що була й кузня.

Про неї ми мову й поведемо.

Бо саме там трапилась ціла низка надзвичайних пригод, оповідки про які потім заполонили ледь не всю Русь. Із вуст в уста ці припові́стки передавались бродячими скоморохами, жебриками, гуслярами і крамарчуками. Аякже, славились тутешні мешканці як відомі хвальки, ба, навіть не просто хвальки, а вихваляки знатні та гоноровиті. Зайшлі люди тій похвальбі вірили. Ще й своє, щоб вийшло запальніше, приторочували.

Ну а ми вам розкажем правду правдісіньку, істину найчистісіньку, як все дійсно чинилося і вершилося.

Так от, кузня.

Хазяйнував тут дехто Глизя, якого так і прозивали – Кузник.

Малий, худий та в’юнкий, всюди він вставляв свій меткий, мов зміїне жало, язик. Відверто сказати, Глизя більше по Кременчуку теліпався та небилиці пасталакав, ніж працював.

В підмайстрятах у нього ходив сирота Ярош, високий, широкоплечій, із кулачищами, схожими на гирі. Гарний до біса, ніби заморським іконописцем намальований, з кучерями, мов золото в горні, з очима, як волошки під ясним небом.

Він всю роботу справував, підневільно надривався, бо нікому заступитися було. Весь прибуток з тої роботи скнара Глизя собі залишав. Де воно, все те добро дівалося, нікому, навіть занадто цікавому, взнати не вдавалося.

Озивався Ярош на прізвисько Смага. Так його кликали, бо засмаг від спекоти у кузні. Натрудиться хлопець за день до знемоги, а ввечері, позад кузні, на воза, в заростях лободи, падає відсипатись, поки майстер його зрання там не знайде, та, гримаючи, на роботу не пожене.  

Ярош спросоння вставав, плескав на себе холодної води з колодязя, слухняно плентався до кузні, брався за нескінченну роботу.

Начебто неспішний був Ярош Смага, однак молоти й молотки, обценьки й зубила, лещата і точила просто літали у його вправних руках. З ковадла сходили довершені виробки - замовники сльозами проймались від вдячності.

Усе вдавалось Ярошу: і сокири, і лопати, і коси, й пили, й мотики. Будь-який реманент кував він до ладу – що рискалі, що ножі, що цвяхи, що шила, що серпи, що рала, що підкови, метикував він і хитрі замки, і фігурні ключі. Усіляку замову доводив до пуття. Знав ювелірну справу. Півсела дівчат ходило в його штукарних сережках та рясних намистах. Ох і вереску було від захоплення, коли чергова юнка в ярошевих прикрасах на вечірку з’явиться! Обступлять подружки, обмацають, позаздрять, потім до батьків чіпляються: «І я таку красу хочу носити!»