Як я заспокоював сімбу

Я сидів у своїй маленькій кімнаті в п'ятиповерховому гуртожитку, де стіни такі тонкі, що чутно, як сусід праворуч дивиться новини, а сусід ліворуч голосно сперечається з дружиною на тему, хто виніс менше сміття минулого тижня. Але все це не мало значення, бо мій ворог номер один зараз знаходився у власній кімнаті. Це була моя песик, темна песика Сімба, яка, здавалось, вирішила, що моя муза — це вона, і якщо я хочу щось написати, то повинен слухати її постійне "Гав!".

— Гав! — пролунало знову, цього разу більш вимогливо.

Я відвів очі від екрану ноутбука й повернув голову до дверей. Там, вперто сидячи, наче королева на троні, перебувала Сімба. Її очі світилися дивним зеленуватим відтінком, а хвіст махав із боку в бік, як маятник годинника, який відраховував секунди до наступного її "явлення".

— Ох, це ніколи не закінчиться... Ну що тобі ще?! — простогнав я, відкидаючись на спинку стільця.

— Ррррр-гав! — відповіла вона, ніби це мало щось пояснити.

— Годі нявкати, Сімба! Ти мені заважаєш! — гримнув я, хоча ми обоє знали, що її це абсолютно не хвилює.

Сімба зробила вигляд, що мене не чує. Вона підвелася, підійшла ближче до дверей і тепер почала гавчати ще голосніше:

— Гав, аууууу, гав!

— Я сказав: ЗАМОВКНИ!!!!!!!! — я вже почав серйозно дратуватися.

— Е... е... е... ГАВ!!!

— ГОДІ!!! — не витримав я, схопившись зі стільця.

Сімба зупинилася, подивилася на мене своїми великими зеленими очима й тихо прогавпесикувала:

— Аууууу....

— Я БІЛЬШЕ ТАК НЕ МОЖУ!!! — закричав я, стискаючи кулаки. — ЧОГО ТИ КРИЧИШ НА ВВЕСЬ КОРИДОР?! ГА?! ТОБІ НУДНО, ЧИ ЩО?!

— Дррр-гав! — відповіла вона знову, цього разу з певною зухвалістю.

— Я не випускатиму тебе на вулицю, бо ти ще навіть не розумієш, як там тобі буде небезпечно! Тому закрий ротяку, і не заважай мені! — гаркнув я, показуючи пальцем на неї, але Сімба лише хвостом махнула, наче нічого не сталося.

Я сів назад за стіл, але кожна хвилина тиші здавалася підозрілою. І точно — не минуло двох, як знову пролунало:

— Гав-гав!

— А-а-а-а-ах!.. Це буде длитися ще півтори години... — простогнав я, підперши голову рукою. І тут мене осяяло: — Ідея! Гей, Сімба! Хочеш корму?

Сімба миттєво підняла голову, її вуха насторожилися, а очі засвітилися цікавістю.

— Дрррррр-гав!

— Ха-ха-ха! А я не дам! — сказав я, весело махаючи їй рукою. — "Чого це?" — питаєш ти мене. А тому що треба було сидіти тихо і не шуміти, а ти порушила правила гри у "Мовчанку"! Ти що, хочеш взагалі, щоб я тебе вигнав, чи що?

Сімба подивилася на мене з таким виразом обличчя, що я одразу відчув себе винуватим.

— Ой, будь ласка, не дивись на мене такими очима! — простогнав я.

Вона ще раз тихенько прогавпесикувала, а потім тонким голосом вимовила:

— Дрррррр...

— Ні... будь ласка, не треба... Ні! — і я здався: — Ну добре, ми підемо гуляти, якщо ти так хочеш! Зараз знайду тобі повідок.

Я витягнув із шафи її маленький червоний повідок, і вона одразу підбігла до мене, радісно підстрибуючи.

— Ти тільки потім не ховайся як в минулий раз, або я тебе віддам безхатнім котам до сміттєзвалища. Ти мене зрозуміла?

— Дрррррр-гав! — коротко відповіла вона, наче погоджуючись із моїм умовлянням.

Ми вийшли на вулицю. Було прохолодно, але свіжо, і дощ, який ще зранку дрібно капав, нарешті припинився. Сімба радісно бігла вперед, обнюхуючи кожен кущ на своєму шляху.

Але тут, на наше нещастя, з’явилися кури. Вони мирно гуляли неподалік біля сусіднього двору, шукаючи щось у траві. Ундіна завмерла, її очі звузились, а хвіст почав швидко смикатись.

— Ні, ні, ні, ні, ні!!! — почав я, але було пізно.

Сімба рвонула вперед, вириваючи повідок із моїх рук.

— НІ-І-І-І-І!!! ЗА ЩО-О-О?! — закричав я, як тільки вона кинулася на першу курку.

Кури здійняли страшенний галас. Вони розбігалися в різні боки, махаючи крилами, а одна навіть перелетіла через паркан. Сімба ж, задоволена, бігала за ними й голосно гавчала:

— Ррррр-гав! Дрррррр-гав!

Я бігав за нею, намагаючись її піймати, але це було марно. Зрештою, через кілька хвилин хаосу, я нарешті схопив її й підняв на руки.

— Усе, моя дорога, гулянка закінчилася. Йдемо додому, і більше без таких витівок! — пробурмотів я, зловісно дивлячись на неї.

Вона тільки притислася до мене, задоволено гавкочучи:

— Дрррр...

— Хоч ти й така бешкетниця, але я тебе люблю, — сказав я, і ми разом повернулися додому.

Того ж вечора я все-таки зміг написати свій твір, а Сімба тихо спала на подушці біля мого столу, іноді ворушачи хвостом, ніби згадуючи тих курей, які стали її найкращою пригодою дня.