Розділ 65. Вершниця

Розділ 65. Вершниця

Як домовлялися, Соня та Ет разом з Марійкою поїхали до лікарні. Дівчинка мужньо терпіла усі аналізи, маніпуляції лікарів, бо Етьєн пообіцяв, що після обстежень вони поїдуть кататись на конях. Всеволод Романович відпустив донечку з Софією та Етьєном. Він був впевнений, що вони не тільки не скривдять Марійку, але й покращать її самопочуття та настрій. Лікар, якій вів дівчинку, після обстеження та отримання усіх результатів досліджень, зателефонував та запитав, яку терапію проходила Марійка, бо результати здивували навіть такого прагматика та реаліста, як він. Лікар відзначив не тільки позитивну динаміку, а й величезне покращення у стані дівчинки.

Етьєн майже увесь час носив Марійку на руках. Вона була легенька, мов пушинка, надто худенька на свій вік.

– Перед тим, як ми поїдемо кататися, пропоную перекусити. Не знаю, як ви, а я зголодніла, – мовила Соня. Вона тепер розуміла свою бабусю, яка завжди прагнула нагодувати усіх, кого бачила.

– Я хочу морозива! – запропонувала Марійка.

– Морозиво буде на десерт, але спочатку замовимо щось більш суттєве. Пропоную заїхати до піцерії, – запропонувала Соня.

Поки Марійка проходила обстеження, Софія встигла поспілкуватися з їх лікарем та поставила питання щодо лікування, харчування та заборон. Лікар порадив побільше позитивних емоцій та щирого спілкування, бо проблема не у фізичному стані.

Етьєн посадив Марійку на диванчик у піцерії. Офіціант приніс меню та кожен почав обирати. Обрали три піци, томатний сік та морозиво на десерт. Марійка наминала піцу за дві щоки та була у передчутті зустрічі з конями. Етьєн заздалегідь забронював найспокійнішого коня та найдосвідченішого інструктора. Коли Марійка ще з машини побачила коней, її радісні вигуки чули усі.

Машина Етьєна не була розрахована на інвалідний візочок і чоловік скрізь носив Марійку на руках.

– Я почуваю себе принцесою, але не простою, бо мене носить на руках сам єті, – мовила Марійка, усміхаючись. – Справжні принцеси вміють кататися на конях, і я навчуся.

Усі привіталися з інструктором, який підвів їх до двох коней. Було вирішено, що кататися будуть Соня і Марійка, а Етьєн буде з інструктором слідкувати за тим, як його принцеси вчаться їздити верхи. Для Марійки поставили високу стійку, на яку вона сіла та підвели коня для знайомства.

То була кобила Графиня. Вона мала спокійний характер та вміла кланятися. Соні дістався жеребець на ім’я Зірка. У нього на голові була біла пляма у вигляді зірочки.

Інструктор дав рекомендації, що спочатку потрібна налагодити контакт з кіньми. Вони дуже розумні істоти та відчувають людей, їх ставлення та настрій. Дівчата погодували коней морквою та почали вичесувати їх щітками. І коням було приємно, і дівчата зближувалися з тваринами. Далі інструктор одягнув на коней усе необхідне спорядження, показав, як правильно сідати на коня, як триматися у сідлі та тримати віжки. Спочатку Софія дуже хвилювалася за сестричку, аби вона втрималася у сідлі, щоб їй було зручно, щоб не впала, щоб не злякалася, але Марійка чітко виконувала усі настанови та вела себе так спокійно й впевнено, наче вже каталася верхи не один рік. Інструктор та Етьєн йшли з обох боків коня Марійки. Дівчата зробили кілька кіл разом, але потім Софія спустилася з коня. Їй дуже подобалося кататися верхи, але малювати вона любила більше. Дівчина взяла у адміністратора папір та олівець та почала малювати коней. Соня занурилася у процес та підняла голову, коли до неї звернулися.

– У вас дуже гарно виходить. Добрий день! – мовив чоловік.

– Добрий день! Дякую. Люблю малювати, а коні такі гарні, що самі просяться на папір.

– Так, наші коні чудові. Вибачте, не представився. Мене звати Ігор Сергійович. Я власник цих коней та всього, що є довкола. Не можу дня прожити, щоб не завітати сюди. Це моє дітище і відпочинок, – мовив чоловік, очі якого горіли, коли він дивився на коней.

– Приємно познайомитись. Софія. Ми тут з моєю сестричкою. Вона також любить коней.

– Ота маленька вправна вершниця? – запитав чоловік, кивнувши у бік Марійки.

– Так.

– Якщо займатиметься кінним спортом, то в неї попереду велике майбутнє, – впевнено мовив чоловік.

– Думаю, що ви помиляєтесь, на жаль, – сумно відповіла Софія. – Марійка не ходить.

– Не сумнівайтесь! – ще впевненіше мовив чоловік. – Ці коні не просто катають людей, вони ще й лікують. Чули щось про іпотерапію? – запитав чоловік та, побачивши спантеличений погляд Софії, дав відповідь на своє ж запитання. – Це – метод лікування, заснований на взаємодії людини зі спеціально навченим конем, адаптованим до можливостей хворого в опануванні верхової їзди. Терапевтична їзда верхи. Наші коники не одну дитинку виходили. До нас з усієї України привозять діток і з ДЦП, і з хворими ніжками. Оно бачите вершницю, яка мчить галопом? – показав чоловік на дівчину, яка наче стала з конем одним цілим та мчала, наче ракета. – Їй пророкували пожиттєве інвалідне крісло. Вірте в дива! Вони трапляються. Наша Ірина бере участь у змаганнях з верхової їзди та допомагає діткам подолати хворобу.

– Дуже цікаво, – з надією мовила Соня. – А можна і ми пройдемо у вас курс іпотерапії? Скільки це коштує та коли можна розпочати? – засипала запитаннями чоловіка Софія.

– У нас є чіткий графік тренувань з нашими інструкторами під керівництвом лікарів. Усі інструктори зайняті на кілька місяців вперед, але якщо ви намалюєте нам таких гарних коней на стайні, то я попрошу Ірину позайматися з вашою сестричкою, – кивнув чоловік на малюнки Софії. – У дівчинки талант. В мене око вже притерте. Ще буде бігати дівчинка і не один приз у кінному спорті візьме. А лікарі? А лікарі – теж люди, які здатні помилятися.