Розділ 62. Не тримати зла

Розділ 62. Не тримати зла

Соня з самого ранку перевірила свій телефон. Вона сподівалась, що Етьєн їй напише, бо вчора не отримала від нього жодного повідомлення, хоча вони домовлялися про зустріч. Дівчина спіймала себе на думці, що чекає на звісточку від нього, напевно, на роботі був зайнятий. Софія побачила повідомлення із незнайомого номера, текст якого просто обеззброїв та змусив усміхнутись. Соня думала, що відповісти, але не злилася на Всеволода Романовича, що він використав такий прийом. Вона ще не знала, що її молодша сестричка така хитрюга. Софія набрала відповідь:

«Привіт, принцесо! Я обожнюю коней, вмію танцювати вальс та маю корону, але поки тільки паперову. Єдинорога та драконів в мене немає, але є знайомий єті.»

Коли писала про єті, усміхалася та сподівалася побачити його хоча б сьогодні.

Відповідь на повідомлення Софії прийшла миттєво. Сестричка питала, як її справи та чи любить вона математику, бо до неї якраз прийшла вчителька на урок та просила припинити переписку. Софія відписала, що якщо сестричка буде уважною та старанною то незабаром вони обов’язково побачаться. Через деякий час Марійка надіслала фото свого зошита з кількома розв’язаними задачами та гарними оцінками та запитала, коли її сестричка може до неї приїхати, бо навчатися в літку та ще й у суботу, коли усі мають відпочивати, – несправедливо! Дівчинка попросила дозволу зателефонувати по відео зв’язку. Бо писати одне, а побачити хоча б на екрані – інше. Скільки ж непідробної радості, щирого захоплення та безмежного щастя було в оченятах малої, коли Соня набрала її номер!

Дівчата так щебетали та сміялися, що це не міг не почути Всеволод Романович. Чоловік не очікував такого повороту, бо всю ніч обдумував, як зробити наступний крок, щоб не сполохати Соню та познайомити з Марійкою.

Марійка якраз показувала Соні свої малюнки, коли тато увійшов до кімнати молодшої донечки.

– А це я малювала дельфінів. Ми з татом були на морі і я бачила їх... – захоплено розповідала малеча. – О, татко! Ти ж дозволиш запросити Соню до нас на обід? Я обіцяю, що усе з’їм, буду терпіти найболючіші уколи та у понеділок ми поїдемо до лікаря. Я погоджуюсь на лікування, – жалібним голосом звернулась до тата Марійка, а у Соні сльозинки скотилися з очей.

– Доню, а з ким ти... – не завершив своє запитання Всеволод, бо все стало і так зрозуміло, коли Марійка повернула гаджет екраном до батька. – Це ж не від мене залежить. Можливо, у Софії є справи,– відповів чоловік, не знаючи, чи погодиться Соня на пропозицію прийти до них на обід.

– Соню, ну, будь ласочка, приходь. Я попрошу, щоб нам щось смачненьке приготували. О, млинці! А ти любиш млинці зі згущиком, шоколадом чи малиновим варенням? – щебетала Марійка, а Соня не могла спинити сліз.

– Ну, думаю, що на обід потрібна якась більш серйозна страва. А млинці ми приготуємо самі, але тільки після того, як ти все з’їси, – поставила свої умови Соня, бо бачила, яка худенька та маленька їх сестричка у тому візочку.

– Ура! Ми будемо готувати! Соню, ти – найкраща сестричка у світі! – голосила мала, стрибаючи у своєму інвалідному кріслі.

Катерина Петрівна чула цю розмову та зрозуміла, що сьогодні на обід не варто нічого готувати, а доведеться діставати своє фірмове малинове варення та їхати в гості. Неможливо не виправдати очікування Марійки та й Соні необхідна ця зустріч.

– Софіє, скажи, о котрій мені приїхати? – запитав Всеволод Романович, радіючи, що вона погодилася на зустріч.

– Можете заїхати о чотирнадцятій. Ми з бабусею будемо чекати біля під’їзду, – відповіла Софія.

– То в мене не тільки сестричка, а ще й бабуся? А єті із собою візьмеш? Я з ним також хочу познайомитись, – спантеличила своїми словами татка Марійка.

– Так, ти познайомишся і з бабусею, а щодо єті не знаю. Він же в горах живе. В Одесі для нього надто жарко, – мовила Софія, згадуючи Етьєна, який морозився, мов справжній єті.

Етьєн вирішив поїхати до Софії та розставити усі крапки над «і». Коли його автівка зупинилась біля під’їзду Соні, він побачив знову машину Всеволода Романовича, який сяяв, мов нова копійка.

Очі Етьєна, влилися кров’ю, мов у бика. Цього разу він вирішив не їхати, а запитати у чоловіка, що він тут робить.

– Добрий день! – намагався стримуватися Етьєн, але його руки аж свербіли. – Що ви тут робите?

– Добрий! Хіба тут заборонено зупинятись? Чи я маю тобі звітувати? – досить зухвало відповів чоловік. Він бачив знаки уваги Етьєна до Соні і тут у ньому прокинувся тато.

– Давайте відверто: що ви робите біля під’їзду Софії? Вона порядна дівчина, навіть не думайте дурити їй голову! – ледь не дихаючи вогнем, як доакон, мовив Етьєн.

– А якщо я... – почав Всеволод Романович.

– Ніяких якщо! – гаркнув Етьєн та таки поцілив чоловіку в ніс.

– Етьєне, це мій тато! – постфактум закричала Соня та назвала Всеволода Романовича татом. Охоронець бізнесмена кинувся до Етьєна, але його зупинив жестом постраждалий.

– Бачу, Софіє, що береже тебе Етьєн, як зіницю ока, тільки психований трохи, ти попрацюй над його поведінкою. Чого одразу руки розпускати? – мовив Всеволод Романович.

– Як тато? – тільки дійшло до Ета.