Розділ 57. Незручні запитання

Розділ 57. Незручні запитання

Соня не помітила ні Етьєна, ні його автівку. Дівчина вийшла з будинку, щоб купити на ринку, що був поряд, яблук для пирога. Біля під’їзду вона побачила Всеволода Романовича. Він стояв якийсь увесь знервований. Чоловік тримав у руках величезний букет троянд.

– Добрий день, Софіє, – привітався чоловік та рушив до дівчини. – Я прийшов до тебе. Бабуся не бажає, щоб ми з тобою спілкувалися, але ти маєш право знати правду. Я прошу одного: вислухай мене, будь ласка, та пробач, – мовив чоловік, простягаючи букет квітів та став перед Сонею на коліна. Саме цю сцену побачив Етьєн та по-своєму інтерпретував.

– Добре. Поговоримо, але не тут, – ошелешено мовила Соня. – Впевнена, що не варто влаштовувати виставу посеред вулиці для зівак.

– Вибач, не подумав. Сядемо до автівки? – запропонував Всеволод Романович.

– Ні, пропоную піти, краще до кафе. Там нам ніхто не завадить, – мовила Софія поглядаючи на вікна будинку, у яких вже почали з’являтися обличчя зацікавлених сусідів.

– Добре, – мовив чоловік та також підняв очі вверх. – Який же я телепень! – тихо насварив себе.

– Хай квіти поки залишаться у машині, – мовила Соня, не наважуючись прийняти букет.

– Як скажеш, – мовив чоловік. Всеволод Романович встав з колін, поклав квіти до автівки та разом з Софією пішов до невеличкого затишного кафе поруч.

Вони зайняли столик подалі від усіх, щоб ніхто не заважав їм та зробили замовлення. Соня бачила, що чоловіку не терпиться поділитися чимось. На його обличчі вирувала палітра емоцій.

– Соню, я дуже звинив перед тобою, перед твоєю мамою. Будь ласка, вислухай мене. Я не знав про твоє існування, а зараз – щасливий, як ніколи, – почав чоловік, підбираючи слова, які розгубилися та йому важко було зібрати усе до купи. – Багато років тому я зустрів прекрасну дівчину. Вона була такою милою, життєрадісною, чарівною. Я не можу сказати, що то було кохання. Симпатія, захоплення, тяжіння, пристрасть. Ми зустрічалися не дуже довго та через деякий час дівчина повідомила, що вагітна, – розповідав Всеволод Романович. – Я був спантеличений. Я знав, звідки беруться діти, але не був готовий до батьківства. Мої батьки, коли також дізналися про те, що я незабаром можу стати батьком, зробили величезний скандал. Вони грозили, вмовляли, наполягали та просили дівчину зробити аборт... А я, дурень, не зміг протистояти їх натиску. Я був впевнений, що тоді дівчина зробила аборт. Моя мама повелася з нею негідно, так само, як і я. Я не знімаю з себе відповідальності та провини, я визнаю, що вчинив підло, безвідповідально, ницо та мерзенно. Не раз я згадував цю ситуацію та дівчину, яка носила під серцем моє дитя. Соню, та дівчина, про яку я щойно розповідав, то твоя мама – Айсідора, а ти – моя донька, – мовив чоловік та затих, чекаючи на реакцію дівчини.

Соня мовчала, намагаючись якось сприйняти інформацію, яку щойно почула.

– Пробач мені, я не знав про твоє існування, – мовив Всеволод, розмірковуючи про те, що вона не встала і не пішла геть, це вже добре.

– А що тепер змінилося? Ви відправили матір, щоб вона мене вбила, а тепер хочете чогось від мене? Ви ж жили якось до того, як дізналися про мене? – ставила незручні запитання Софія монотонним голосом, який не відображав жодної емоції.

– Ти вправі злитися на мене, не вибачити та не бажати спілкування, але прошу тебе про єдине: зустрінься з Марійкою. Це твоя молодша сестра, їй десять років, – ще більше інформації виливав на Соню чоловік. – Її рідна мама стала причиною того, що вона прикута до інвалідного візка. Це страшно бачити, що дитина, яка за версією лікарів цілковито здорова, не може стати на ніжки, – розповідав чоловік, помітивши, що при згадці Марійки, Соня змінилася на обличчі.

– Якось так виходить, що усі винні, окрім вас. Батьки вплинули на вас і ви відмовилися від моєї мами, а мама Марійки – причина хвороби дівчинки. А де ви тут? – знову поставила пряме запитання.

– Соню, я дуже завинив перед тобою та перед Марійкою. Визнаю. Я хочу змінити усе. Лікарі кажуть, що не розуміють в чому причина, кажуть, що є якийсь психологічний блок, який не дозволяє їй ходити. Я розлучився з мамою Марійки та виховував її сам. Їй не вистачало материнського тепла. Можливо, зустріч із тобою якось вплине на їх стан.

– Знаєте, мені також не вистачало материнської любові. Напевно, тільки зараз, коли знаю історію свого народження, якого могло і не бути, я розумію, чому до мене мама ставилася так, чому була такою холодною. Я їй вдячна, що вона дала мені життя, але я щаслива, що моя бабуся змогла наповнити моє дитинство радістю та любов’ю. Я не знала батьківської любові, мені її, дійсно, не вистачало, але я купалася у любові своїх бабусі та дідуся, – говорила Соня та бачила, як нервував чоловік, як його нігті впивалися до крові у шкіру долонь. – Я зустрінуся з Марійкою, але не через вас, а через те, що я знаю, як це жити без материнської любові.

– Дякую. Дозволь мені допомагати тобі. Ти можеш обрати будь-який навчальний заклад у Європі, чи будь-де, я усе оплачу. Хочеш, я куплю тобі квартиру? А, може, студію тобі зробити, щоб ти могла малювати? Чи виставку?

– Дякую. Мені нічого від вас не потрібно. Я навчаюся у одному з найкращих навчальних закладів, мені подобаються мої викладачі. Ви ж бачили, як високо європейці оцінили рівень моїх художніх навичок. Попереду у мене контракт із розпису одягу. Мені не потрібне житло. Я вмію знаходити прекрасне у тому, що маю. У нашій квартирі одна з кімнат обладнана, як моя студія. А виставки... Мої картини були представлені не на одній виставці. Я знаю ціну грошам та вмію їх заробляти, – мовила Соня та залишила на столі кошти за лате, яке вона замовила. – Не потрібно мене проводжати та чатувати біля мого будинку. Коли я буду готова, я дам про себе знати. На все добре, – мовила Соня та пішла.